Життя без прикрасВідійшовши до дитячого майданчика, вони водночас подивилися вгору. На дев’ятому поверсі світилося третє від рогу вікно. Між розсунутими шторами було видно жінку: розпущене волосся, світлий светр, телефон перед обличчям. Вона ходила кімнатою, дивлячись на екран.
Степан іще раз натиснув виклик. Жінка зупинилася. Поки в слухавці лунали гудки, вона дивилася на телефон; коли дзвінок закінчився, перевернула його екраном донизу, залишила на підвіконні й пішла вглиб кімнати.
Вони залишилися біля гойдалок. Майданчиком вітер переганяв мокре листя, у Валентини мерзли ноги в осінніх черевиках. Поруч Степан сперся на валізу: коліно знову розболілося. Ні він, ні вона не порушували мовчання. Після того, що побачили у вікні, говорити було нічого.
Хвилин через двадцять до них вийшов літній консьєрж у форменій куртці. Помітив їх на камері.
— Ви до кого прийшли? Допомогти вам?
Степан назвав номер квартири. Консьєрж кивнув.
— Вона вдома. Уранці по каву спускалася, я бачив. А ви їй ким будете?
— Батьки, — відповіла Валентина.
Погляд консьєржа перейшов із них на валізу, потім на вікно. Наче він щось зрозумів: на обличчі з’явилася ніяковість, ніби йому ненароком трапився чужий лист.
— Ви в хол зайдіть, погрійтеся. Там диван, можна посидіти.
Шкіряний диван стояв під великим фікусом, посадженим у діжку. Коли подружжя вмостилося на ньому, консьєрж приніс воду в пластикових стаканчиках. Мешканці, проходячи повз, поглядали на їхню валізу. Дочці Степан надіслав повідомлення: «Наталочко, спустися до нас хоча б ненадовго. Ми в холі внизу, мама зовсім змерзла». Позначки після надсилання стали синіми — дочка прочитала.
Година минула, а відповіді все не було. Лише після того, як консьєрж іще раз запропонував чаю, з’явилося повідомлення: «Мамо, тату, я на нараді. Узагалі ніяк. Чому ви приїхали, не попередивши? Щось я придумаю; зателефонуємо одне одному пізніше. Цілую».
Валентина перечитувала ці слова. На нараді. У світлому светрі перед вікном дев’ятого поверху. Вона піднесла палець до кнопки видалення, потримала над нею, але стирати нічого не стала. Закрила телефон і сховала в сумку.
Степан підвівся, подякував консьєржеві, взяв валізу.
— Ходімо, Валю.
— Куди?
Він не відразу відповів. Із кишені дістав конверт із квитками додому — їх узяли про всяк випадок, із відкритою датою.
— Через наше місто. Звідти — до молодшого.
— До Лариси, — промовила Валентина без запитання.
— До Лариси. Більше дверей не залишилося.
До метро йшли вже в темряві, назустріч вітру. Тільки біля самого рогу Валентина озирнулася. Світло на дев’ятому поверсі не згасло, але тепер його затуляли запнуті штори.
У рідному місті вони зійшли з поїзда рано-вранці. Ще темно, дрібний дощ, холодний перон. Степан попрямував до приміських кас, а Валентина затрималася. Усього двадцять хвилин автобусом — і вдома. Своє ліжко, гаряча ванна. Ніна Сергіївна, мабуть, зараз поливає герань.
— Степане, може, все-таки додому заїдемо? Хоч помитися.
Він опустив валізу й довго дивився на неї.
— Заїдемо — далі вже не виберемося, Валю. Я себе знаю: дістануся до крісла, сяду й не підведуся.
Вона кивнула. Мав рацію Степан.
Купивши квитки на електричку до сусіднього міста, вони провели в залі очікування дві години. Валентина знала тут кожну тріщину в підлозі. За сорок років скільки разів проводжала звідси дітей: до табору, на навчання в інститут, до армії.
Їхати мали майже три години. За вікном змінювалися переліски, темні сільські хати, шлагбауми переїздів. Згодом з’явилися труби комбінату. Дим здіймався над ними сірою стіною, зливаючись із низьким небом. Степан задрімав біля вікна; Валентина тримала сітку на колінах і намагалася уявити Ларису.
Обличчя пригадати не вдавалося. Зате чувся її гучний голос із селищною говіркою; пам’яталося, як вона співала на весіллі частівки, притупуючи, і як сама Валентина сказала тоді: не пара. Навіщо сказала — тепер вона думала про це.
Красунею Лариса не була: повнувата, з великими руками, без вищої освіти. Мати — прибиральниця, батька ніхто не бачив. Валентина бажала Мишкові іншої дружини. Учительки, може, медсестри, як вона сама. Хотіла хоч молодшому тиху. А він обрав Ларису й за шістнадцять років жодного разу не поскаржився.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.