Життя без прикрасВід маршрутки йшли через мокрий двір до п’ятиповерхівки на околиці, біля трамвайного кільця. Чиясь забута білизна висіла під дощем. Була приблизно шоста вечора; ліхтарі не горіли, світло лилося лише з вікон. Двері під’їзду без домофона притримувала цеглина.
Усередині пахло смаженою цибулею й котами. З другого поверху долинала гітара, на четвертому блимала лампочка — наче все роздумувала, світити чи згаснути. Степан відпочивав на кожному майданчику, перетягуючи валізу зі сходинки на сходинку. Валентина несла сітку позаду нього, щоб хоч трохи полегшити йому підйом.
На п’ятому поверсі з трьох дверей потрібні були крайні ліворуч: коричневий дерматин, латунна цифра. Скотчем до них приклеїли малюнок із сонцем, будинком і чотирма фігурками. Валентина перелічила їх. Потім іще раз: три великі, одна маленька. Руки до дзвінка так і не підняла.
Степан поглянув на неї й подзвонив сам.
Із квартири долинули швидкі важкі кроки, відімкнули один замок, слідом другий. Двері розчахнулися навстіж, без ланцюжка. Лариса стояла у квітчастому фартуху; борошно біліло на руках до ліктів, до чола прилипло пасмо. Звідти віяло теплом, пахло тістом і печеною капустою.
Вона поглянула на гостей, на валізу в Степана й сітку у Валентини. Валентина помітила зміну на її обличчі — не подив, щось інше, швидке, наче Лариса відразу все склала докупи.
— Ой. Валентино Денисівно, Степане Анатолійовичу! Заходьте ж, тут протягає. Степане Анатолійовичу, давайте допоможу, — заговорила вона, не давши їм пояснити.
Витерши долоні об фартух, Лариса забрала сітку, потягнулася до валізи. Її Степан не випустив, заніс сам. Вона відступила, даючи дорогу.
— Таню, капці неси! — покликала Лариса. — У нас бабуся з дідусем!
Із кімнати визирнула худенька дівчинка з розпатланими хвостиками. О шостій вечора вона вже була в піжамі із зайцями. Великі сірі очі, Мишкові, дивилися на гостей, але сама дівчинка залишалася на місці.
— Таню, іди сюди, — повторила Лариса. — Бабуся Валя, дідусь Стьопа. Пам’ятаєш фотографію в тата в телефоні?
Дівчинка наблизилась і зупинилася за два кроки, задерши голову до Степана.
— Ви й справді дідусь?
— Справді, — відповів він, присідаючи перед нею й кривлячись від болю в коліні. — А ти й справді Таня?
— Справді, — серйозно підтвердила вона.
Потім побігла по капці й принесла дві пари: величезні батькові й мамині, у квіточку.
Розпитувань не було ні на порозі, ні в передпокої. Лариса дала гостям помити руки; у тісній ванній на полиці вишикувалися дитячі шампуні у флаконах-звірятках. Потім посадила обох за стіл. Кухня розмірами нагадувала їхню власну: так само мало місця, але інші фіранки, інший запах. Лариса поставила перед Валентиною та Степаном тарілки з капусняком. Із дека подала ще гарячі пиріжки з капустою, поруч — нарізане сало й солоні огірки.
— Пиріжки на завтра для їдальні робила, їх багато. Поки гарячі, їжте. Поговорити встигнемо.
Білий старий холодильник під магнітами й Таниними малюнками гудів. Точнісінько як їхній власний, який Руслан вивіз саме через гудіння. Валентина слухала й не могла проковтнути ложку капусняку.
За чаєм Степан почав пояснювати:
— Квартиру в нас за борги забрали. Їздили до Руслана — у нього ремонт. До Наталі дісталися, а вона на нараді.
Валентина дивилася в чашку. Чоловік говорив рівно, голос не зривався, але вона чула його сором. Лариса, підперши щоку, дослухала, жодного разу не перебивши.
— Мишко знає? — запитала вона після паузи.
— Ми писали йому. Поки не відповів.
— Він із пагорбка через день подзвонить.
Лариса підвелася й почала прибирати тарілки.
— Ну то й добре. Квартиру ще можна нажити. Залишайтеся в нас. У кімнаті ліжко постелю, а ми з Танею у вітальні, на дивані. Поки Мишка вдома немає, ми завжди разом спимо, так не страшно.
— Ларисо, ми ж вас потіснимо, — сказала Валентина незвично хрипким голосом.
Лариса обернулася від мийки.
— Валентино Денисівно, анітрохи ви нас не тісните. Ви Мишкові батьки.
Вона промовила це так буденно, ніби повідомила про дощ за вікном, і знову взялася за посуд.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.