Майстер покрутив роботу, розглянув крізь лупу.
— Рука Савчука. Його, безпомилково. Підписав би й не дивлячись.
На Марининій кухні, на Садовій, Зоя прийняла портрет без сліз. Довго тримала на долоні, поцілувала, наділа на тонкому ланцюжку поруч із намистом. Потім дістала з гаманця акуратно розправлені купюри. Марина посунула їх назад.
— Не візьму грошей.
— Візьмеш.
— Ні. У вас було горе. З горя не беруть. І ніякого боргу немає.
Сердитий погляд Зої змінився коротким хриплуватим сміхом — уперше за весь час.
— Савчукова кров. Уперта.
Прибравши купюри, вона заходилася перебирати намисто. Вибрала невелику старовинну монетку, стерту до блиску, довго відгинала нігтем дротяне кільце. Звільнивши монету, вклала її в кулачок Ліді, яка сиділа в матері на колінах.
— Не плата це. Їй дарую, на щастя, в дорогу. Виросте, збереться заміж — нехай надягне. І нехай біля неї завжди знайдеться людина, яка вчасно візьме за руку.
Ліда стиснула подарунок і відразу потягла до рота. Марина ледве встигла перехопити її руку.
Навесні, коли доньці виповнилося півтора року, Марина повернулася на фабрику майстринею живописного цеху, на пів ставки. Євген Федорович нарешті вийшов на пенсію, звільнивши їй місце, і навідувався тепер лише щосуботи. Приватних замовлень вистачало так, що деякі доводилося відхиляти. Куплену в розстрочку невелику муфельну піч Марина поставила біля вікна, в дідусевому кутку, на місці його колишньої печі.
Наприкінці літа очистилася кредитна історія. Остання мікрофінансова контора, чию назву Марина так і не навчилася вимовляти, повідомила коротким листом: борг списано, шахрайство встановлено. Вона роздрукувала повідомлення, прочитала Валентині Онищенко й вклала між сторінками зеленого зошита.
Розлучилися тихо. Денис не прийшов, надіслав згоду письмово. На Лідину картку в різні дні надходили невеликі аліменти: він працював вантажником на складі в Річенську, платив також на Артема й відшкодовував збитки банку. Марина суми не перевіряла. Усе переказувала на окремий рахунок для майбутнього доньки, а на свята додавала трохи з власних замовлень.
У серпні, рівно через два роки після тієї зустрічі біля пологового, для великого замовлення знадобилися емалі. Марина взяла Ліду із собою до Березовська. Після магазину можна було сісти на автобус до вокзалу, але вона обрала інший — той, чий маршрут пролягав повз пологовий. Пояснити собі, навіщо туди їде, Марина не могла. На потрібній зупинці вона вийшла разом із донькою. Вони пішли тією самою доріжкою, якою Марина йшла два роки тому. Тепер вона рухалася повільно, тримаючи Ліду за руку.
Спека витягала з асфальту запах гудрону. Біля поручнів знову цвіли рожеві квіти в діжках, над скляним входом горіли сині літери. На ґанок вийшли молоді батьки з бабусями, хтось знімав камерою; погойдувалися білі й рожеві кулі. Батько незграбно тримав згорток обома руками, наче боявся розхлюпати чашу, наповнену по вінця. Навколо сміялися.
Марина зупинилася біля квітів. Трохи далі, на кам’яному краї клумби, сиділа вагітна дівчина, поклавши сумку на коліна. Важко дихаючи, вона обмахувалася складеною обмінною карткою. На білому обличчі вирізнялися сірі губи. Спробувала встати, вхопилася за поручень і похитнулася.
Марина підійшла, обхопила її руку вище зап’ястка. Чому — сама не знала.
— Залишайтеся сидіти. Побудьте зі мною три хвилини, не вставайте поки. Мабуть, тиск. Я зараз когось покличу.
З розгубленою вдячністю дівчина подивилася на неї й знову сіла. Ліда уважно розглядала чужий живіт. Подумавши, розтиснула кулачок і простягнула те, що тримала всю дорогу: маленьку потерту монету на шнурку. Мама дозволяла надягати її в особливі дні.
— На щастя, — сказала вона.
У вирізі світлої Марининої сукні поблискував медальйон. Молода бабуся Лідія в блакитній хустці дивилася з емалі на пологовий, кулі, правнучку й незнайому вагітну дівчину. Усміхалася тією усмішкою, яка лишається в людей, одного разу написаних люблячою рукою.
