З лави для публіки долинуло гучне зітхання Валентини Онищенко. Суддя глянула поверх червоної оправи.
— Денисе Аркадійовичу, дата оформлення — початок липня. У той період квартиру ремонтували?
— Ми збиралися…
— Протягом двох днів після зарахування гроші з картки позичальниці пішли громадянці Гончаренко. Цей переказ був оплатою ремонту в квартирі відповідачки?
Денис не відповів. Перегорнувши папери, суддя продовжила:
— Заяву з новими реквізитами для допомоги теж надіслано з вашого пристрою. Згідно з медичними документами відповідачка тієї ночі лежала в стаціонарі під крапельницею. Ви стверджуєте, що звідти вона продиктувала код, аби її допомога надійшла на вашу картку?
— Я… — Денис збився. — Неправильно висловився.
— Можете сісти, Денисе Аркадійовичу.
Він опустився на місце. Марина дивилася на його руки: покладені на коліна, вони дрібно тремтіли.
Рішення прозвучало того ж дня:
— У задоволенні позову банку відмовити. Кредитний договір між банком «Надійний» та Мариною Вікторівною Коваленко визнати неукладеним. Відомості про заборгованість виключити з кредитної історії відповідачки.
На судовому ґанку Марина довго стояла в незастебнутому пальті під вітром. Сусідка її не підганяла.
— Усе скінчилося?
— Ця частина — так. Якщо банк не оскаржить. Гадаю, не стане: кримінальне провадження проти нього в них уже є, легше стягнути з нього. Після вироку й решта контор підуть за банком. А вирок буде. Ходімо, Ліда, мабуть, уже весь мій дім рознесла.
У квітні Денисові призначили три роки умовно, з випробувальним строком і відшкодуванням збитків: шахрайство проти дружини з використанням її облікового запису. Незаконно отриману допомогу окремим рішенням веліли повернути соціальному фонду. Там виплату перерахували, як обіцяла працівниця з папороттю, і наприкінці травня Марина отримала свої декретні. Вони повернулися майже через рік після зникнення.
У травні, після набрання вироком законної сили, настала черга медальйона. По нього Марина прийшла до Бондаренко. Слідча передала його сама, у своєму кабінеті: знайома річ і досі лежала в прозорому пакетику, до якого була прикріплена бірка. Бондаренко попросила Марину розписатися, підтверджуючи отримання. Коли підпис було поставлено, вона відклала ручку.
— Хотілося побачити, як ви візьмете його до рук. Не так уже часто подібні речі повертаються власникам.
Розпаковувати медальйон удома Марина не стала. Просто на столі у слідчої вона розрізала пакетик ножицями й вийняла його, щоб покласти на долоню. Мідь виявилася прохолодною, скань — трохи шорсткою. Тепер між Мариною й портретом більше не було упаковки. З емалі дивилася бабуся Лідія: та сама напівусмішка, те саме знайоме обличчя. Наче вона весь цей час знала, яким буде кінець, і тепер дивилася на онуку так само, як раніше.
— Дякую вам.
— Дякувати треба вам, — відповіла Бондаренко. — Усе знайшли ви самі. Мені залишилося підписати запити.
За ці місяці Зоя з’являлася рідко, зате щоразу вчасно. На сороковий день вона, як і обіцяла, приїхала з Остапом. Потемнілу, пошарпану червону нитку розв’язала на Лідиній ручці сама й спалила на підвіконні в блюдці, шепочучи над димом. У грудні привезла городню картоплю — цілий мішок — і банку гусячого жиру: для грудей, якщо з’являться тріщини. Увечері після лютневого суду зателефонувала.
— Ну?
Вислухавши Марину, промовила: «Я знала», — і закінчила розмову.
На початку червня Зоя приїхала автобусом, цього разу без Остапа. Зазвичай вона заходила інакше; тепер рухалася повільно, наче щось несла перед собою. Але руки в неї були порожніми. Марина поставила чайник. Ліді вже виповнилося десять місяців. Вона сиділа в манежі, який подарувала Надія, зайнята дерев’яною ложкою: зосереджено гризла її, аж поки не побачила гостю. Відразу кинула ложку й потягнулася до блискучих монет на Зоїних грудях.
Зоя сіла за стіл на табурет. Деякий час мовчала, потім узялася за гаманець, розв’язала вузол на його шнурку й дістала фотографію. Маленьку чорно-білу картку переламали навпіл; зі зворотного боку обидві половинки трималися на смужці пластиру, а краї встигли обтріпатися. На знімку сміявся молодий чоловік із тонкими вусами. Комір світлої сорочки був розстебнутий, через плече висіла гітара. Він дивився не в об’єктив, а кудись повз людину, яка його фотографувала. Марина звела очі на Зою: схожість чоловіка з Остапом була дивовижною.
— Радомир, чоловік мій. Остапові дід. Уже 35 років, як його немає: на мотоциклі розбився, на трасі. Молоденький був…
