Знімок обережно ліг на клейонку.
— Твоя Надія розповіла, що ти людям портрети пишеш. Вона в нас на ринку сир купує. Напишеш його для мене?
— Звісно, напишу.
— За гроші, — Зоя підняла долоню, запобігаючи запереченням. — Знаю, що ти хочеш сказати. Однаково заплачу. Ти спершу послухай.
Вона помовчала, не відриваючись від фотографії.
— Був у мене вже портрет чоловіка на емалі. Коли його не стало, я ледь розуму не втратила. Мені тоді було трохи за 20, а Остаповій матері — три роки. Фотографій у нас майже не було. Оця — одна з тих, що були. І я все боялася: забуду його обличчя. Мені сказали, у Сосновську є майстер, на фініфті людей пише як живих. Взяла я картку й поїхала до нього. Грошей зовсім не було: гадала на вокзалі, хустками торгувала. Та все ж знайшла майстра. Жив він десь у центрі, неподалік від старої фортеці. Високий такий, уже сивий. Лупа на лобі, а на руках опіки.
Марина затамувала подих.
— Він спочатку картку роздивився, потім мене. Я йому: «У мене мало грошей. Назви ціну, решту відпрацюю». А він: «Нічого не треба. Через два тижні приходь». Приходжу — віддає мені чоловіка в медальйоні. Як живий, навіть кращий: на знімку очей не розгледиш, а він написав точнісінько, наче знайомі були. Я плачу, гроші пропоную, а він не бере. Каже, у тебе горе. З горя не беруть.
Зоя замовкла. У манежі сопіла Ліда, намагаючись підтягтися за перекладину.
— Портрет згорів. У нас 15 років тому пожежа дім знищила, усе пропало. Дітей винесла, за скринькою повернутися не встигла. Потім знайшла в попелі: емаль потріскалася, замість обличчя — чорна мідь. Так її й зберігаю. А прізвища майстра не спитала. Молода, дурна, за сльозами нічого не тямила.
Марина повільно встала й пройшла до кімнати. Відчинивши сервант, дістала дідусеву скриньку, повернулася до столу. Перед Зоєю вона поклала товстий зошит замовлень: дерматинова обкладинка потерлася, сторінки пожовкли. Горнувши їх, Марина не могла вгамувати тремтіння в руках. Великим дідусевим почерком були записані імена й замовлення, біля них — ціни та дати, виведені словами. 35 років тому. Осінь. Нарешті потрібні рядки опинилися перед нею.
Марина повернула розгорнутий зошит до Зої. Чорнило поруділо від часу; запис займав два трохи похилені рядки: «З Кам’янки приїхала Зоя, циганка. За фотографією написав її чоловіка на овальній емалі в сканій оправі. Плати не взяв: жінка переживає горе».
Зоя довго читала, потім обережно погладила літери, немов обличчя.
— Його звали Степан Матвійович Савчук. Мій дідусь, — сказала Марина.
Зоя підвела очі від зошита до Марини. У них були сльози, хоча вираз обличчя не змінився. Вона плакала без жодного звуку. За весь час їхнього знайомства Марина жодного разу не бачила її такою.
— Не знала я. Чесне слово, не знала, чия ти онука. Біля пологового за руку взяла — тільки твою біду бачила. Потім в електричці повернула долоню: на пальцях опіки, біленькі, маленькі. У нього такі були. Запам’ятала, поки він картку тримав, усе на них дивилася. Та вирішила: здалося. Хіба мало людей із вогнем працюють.
Зошит вона закрила й накрила долонею.
— Виходить, 35 років борг за мною лишався. А я повертала й не знала кому.
Марина сіла навпроти. Тут Ліда нарешті підвелася, тримаючись за перекладину, хитнулася й переможно закричала. Обидві обернулися до манежу.
— Ви нічого не винні, — сказала Марина. — Дідусь так само сказав би.
— Сказав би, а я б посперечалася. Ти пиши, потім поговоримо.
Увесь червень Марина працювала над Радомировим портретом: удень, тонкими шарами, з довгим просушуванням. На згині картки загубилися брова й кутик рота, доводилося вгадувати. Вона запрошувала Остапа, садовила біля вікна й просила повернутися, як чоловік на знімку. Зніяковілий, почервонілий Остап витримував нерухомо по пів години.
— У діда брова надламувалася ось тут, — показувала Зоя з-за Марининого плеча. — Наче він вічно чомусь дивується.
Щосуботи Марина возила пластинку на фабрику. Тепер Євген Федорович не йшов пити чай: поки тривав випал, лишався поруч на табуреті. Останньої червневої суботи Марина вийняла готовий медальйон і дочекалася, доки охолоне. З емалі сміявся Радомир із гітарою за плечем; дивився вбік, а злам брови надавав обличчю здивованого виразу…
