Мама мовчала.
— Я прийшла сказати, що Ліза хоче з тобою спілкуватися. Зі мною вона зараз майже не говорить. Може, ти… не відштовхнеш її.
— Ліза сама вирішить, — відповіла мама.
Тетяна кивнула. Потім раптом подивилася на Аню.
— Ти мене ненавидиш?
Аня не чекала такого запитання. Усередині звично піднялася злість, але вже не така яскрава. Втомлена.
— Я не знаю.
Тетяна всміхнулася, але губи здригнулися.
— Чесно.
Вона перевела погляд на Марту.
— Я тоді думала, що це просто собака.
Аня погладила Марту по голові.
— У цьому й було найстрашніше.
Тетяна нічого не відповіла. Дістала з сумки конверт і простягнула мамі.
— Це частина грошей. Небагато. Решта… не знаю коли. Але почну повертати.
Мама не взяла відразу.
— Чому зараз?
Тетяна подивилася на двері, на облізлий косяк, на бабусину кофту, яка все ще висіла на гачку.
— Бо я програла не суд. Я програла доньку.
Вона поклала конверт на тумбочку й пішла.
Мама довго стояла в передпокої. Потім взяла конверт, відкрила. Усередині були гроші й маленька фотографія: бабуся Ніна на лавці, поруч Марта в червоному нашийнику. На звороті бабусиним почерком було написано: «Марта привела мене додому, коли я забула дорогу. Не казати Марині, вона хвилюватиметься».
Аня читала ці слова знову й знову. Виявляється, бабуся одного разу заблукала. Не тому, що була недієздатною, як брехала Тетяна, а тому, що хвороба й утома іноді підкрадаються до людей тихо. Марта тоді привела її додому. Може, тому бабуся так боялася лишити собаку без захисту. Може, тому собака потім, уже викинутий, усе одно намагався бігти за машиною: він звик повертати своїх.
Улітку Аня знову поїхала в притулок. Уже не з класом, а сама з мамою й Мартою — у гості. Ольга вийшла до воріт, побачила Марту й присіла.
— Ну, здрастуй, професоре.
Марта підійшла до неї, дозволила погладити себе по шиї й навіть обережно вильнула хвостом. Ольга фиркнула, ніби їй в око потрапив пил.
— Іч ти. Домашня стала.
Аня пройшла вздовж вольєрів. Собаки гавкали, стрибали, тягнулися до сітки. Цього разу вона не почувалася прозорою. Вона знала: не всі підійдуть, не всі повірять, не всіх можна врятувати. Але можна сісти поруч із тим, хто лежить у кутку. Можна не відсмикнути руку від чужого слабкого дихання. Можна злякатися і все одно прийти завтра.
Біля дальнього вольєра лежав молодий пес із перев’язаною лапою. Він не дивився на людей. Аня присіла біля сітки.
— Привіт, — сказала вона. — Я Аня…
