І Марта відверталася з виглядом ображеного академіка.
У школі стало складніше й простіше водночас. Після суду Ліза майже не розмовляла з Анею. Тітка Тетяна заборонила їй спілкуватися, але чутки вже пішли інші. Хтось сказав, що Лізин батько «здав» дружину. Хтось — що Анина мама виграє квартиру. Ліза ходила з високо піднятою головою, але одного разу Аня побачила її в туалеті: та стояла біля умивальника й витирала очі рукавом.
Аня хотіла пройти повз. Потім зупинилася.
— Марта їсть сама, — сказала вона.
Ліза подивилася на неї через дзеркало.
— Навіщо ти мені це кажеш?
— Не знаю.
Ліза кивнула. За хвилину тихо сказала:
— Я рада.
Вони не стали подругами. Так у житті швидко не буває. Між ними було забагато сказаного й несказаного. Але Ліза перестала сміятися. А одного разу принесла до школи пакет із кормом і сунула Ані в руки так різко, ніби це був доказ.
— Не від мене.
— Звісно.
Остаточне рішення суду прийшло навесні. Сніг уже зійшов, у дворі пахло мокрою землею й пилом. Мама подзвонила Ані після уроків, але спершу мовчала в слухавку.
— Мам?
— Заповіт залишили в силі.
Аня зупинилася посеред шкільного коридору. Повз бігли молодші класи, хтось штовхнув її плечем, десь грюкнули двері спортзалу.
— Тобто…
— Квартира залишається нам. Суд указав, що доказів недієздатності немає. Свідчення й медичні документи підтвердили, що бабуся розуміла свої дії. Щодо розписки — окремий позов, Микола Вікторович допоможе. І запис… — мама видихнула. — Запис передадуть за заявою про жорстоке поводження з твариною. Це буде окрема перевірка.
Аня не закричала. Не застрибала. Просто опустилася на лавку біля стіни, притисла телефон до вуха й раптом відчула, як тіло перестало тримати напруження. Плечі заболіли так, ніби вона місяць носила важкий рюкзак і тільки зараз зняла.
— Мам, ти плачеш?
— Так.
— Я теж.
— Приходь додому. Ми купимо торт.
— У нас є гроші на торт?
— Маленький.
Маленький торт виявився з кривим шоколадним написом «Зі святом», бо інших у магазині не було. Мама поставила його на стіл, дістала дві тарілки й третю маленьку миску для Марти — без торта, з дозволеним паштетом. Вони сиділи на кухні, де колись тітка Тетяна сказала, що мама вкрала квартиру. Та сама лампа, той самий стіл, та сама тріщина на підвіконні. Але повітря було інше.
Мама підняла чашку чаю.
— За бабусю.
— За Марту, — сказала Аня.
Марта, почувши своє ім’я, підвела голову. На боці шерсть ще не відросла повністю, лапа іноді підволікалася, але очі стали живими. Не веселими постійно — ні. У них лишилося знання темних місць, голоду, зради. Але тепер, коли Аня сідала на підлогу, Марта підходила сама й клала голову їй на коліна.
За місяць Тетяна прийшла сама. Без Сергія, без Лізи, без колишнього блиску. Мама не хотіла відчиняти, але Тетяна стояла за дверима й сказала:
— Марино, будь ласка. На п’ять хвилин.
Вони впустили її в передпокій. Далі мама не запросила. Марта стала між ними, не гарчала, просто дивилася.
Тетяна помітила собаку й відвела очі.
— Я їду на якийсь час, — сказала вона. — Сергій подав на розлучення. Юрист каже, з розпискою буде погано. Я… — вона ковтнула. — Я прийшла не просити квартиру…
