Сергій мовчав.
— Я надішлю тобі повістку як свідкові, — сказала мама. — І якщо ти знову збрешеш, запис усе одно буде.
Він видихнув.
— Ліза дала?
— Не питай.
— Вона дитина.
— Моя теж.
На наступне засідання Тетяна прийшла в темному костюмі й з новим юристом. Вона виглядала впевнено, навіть красиво: рівна укладка, помада, тонка папка в руках. Мама сиділа навпроти в старому жакеті, який уночі чистила липким роликом від Мартиного хутра. Аня теж прийшла. Температура спала, але слабкість лишалася; ноги під стільцем тремтіли, долоні пітніли.
Коли суддя попросила сторони висловитися щодо нових доказів, Микола Вікторович підвівся й спокійно перелічив: відеозвернення Ніни, свідок Зоя, сусідка Валентина Семенівна, розписка, запис з автомобільного реєстратора, що підтверджує дії Тетяни й Сергія щодо собаки, якого Ніна просила передати Марині.
Тетяна зблідла лише на секунду. Потім нахилилася до юриста, щось прошепотіла.
Зою допитували довго. Вона хвилювалася, плутала дати, але головне сказала твердо: Ніна була при здоровому глузді, сама говорила про заповіт, сама лишила пакет Марині, Тетяні не довіряла. Валентина Семенівна говорила різко й навіть трохи сердито:
— Ніна за онукою дивилася, Марина за Ніною дивилася. А Тетяна приїжджала, коли їй треба. Я сусідка, я все бачила. І собаку бачила. Недобре це. Зовсім недобре.
Потім викликали Сергія.
Він увійшов до зали так, ніби йшов не по підлозі, а по тонкій кризі. Сорочка була м’ята, обличчя змарніле. Тетяна різко повернулася до нього. Її погляд був короткий і страшний.
Сергій сів, назвав свої дані. Суддя попередила про відповідальність за неправдиві показання. Він ковтнув.
— Ніна Петрівна… розуміла, що робить, — сказав він. — Я був у неї незадовго до нотаріуса. Вона мене впізнала, говорила зв’язно. Сказала, що квартиру залишить Марині, бо та з нею живе. Тетяна потім злилася.
Тетяна схопилася.
— Він бреше! Він мій чоловік, у нас конфлікт!
Суддя зробила зауваження.
Сергій продовжив, не дивлячись на дружину:
— Гроші ми в Ніни Петрівни брали. Під розписку. Не повернули повністю. Тетяна боялася, що Марина дізнається і вимагатиме повернення. Собаку… Марту… ми забрали в Зої й залишили біля гаражів. Це було рішення Тетяни. Я погодився. Я винен.
Аня сиділа, вчепившись у край лави. Їй здавалося, що повітря в залі стало густим. Мама поруч не ворушилася. Тільки по її щоці повільно сповзала сльоза, але вона не витирала.
Тетяна дивилася на Сергія так, ніби перед нею була чужа людина.
— Ти слабак, — сказала вона тихо, але всі почули.
Сергій уперше підвів очі.
— Може, й так. Але я втомився бути підлотником.
Це не закінчило справу відразу. Були ще запити, експертизи, перерви. Тетяна намагалася оскаржити відео, стверджувала, що на неї тиснули, що розписка стосується інших грошей, що Сергій мститься їй через розлучення, яке вона збиралася почати. Але її впевненість дала тріщину. А за тріщинами показалося те, що вона так ретельно закривала: борги, страх втратити статус, заздрість до молодшої сестри, звичка брати чуже й називати це справедливістю.
Марта повернулася з клініки через п’ять днів після засідання. Худіша, з виголеною лапою, але жива. Коли Аня зайшла до палати стаціонару, собака спершу не повірила, потім спробувала встати й заскиглила. Лікар сказав:
— Обережно, не давайте їй стрибати.
Але Марта й не стрибала. Вона просто притулилася головою до Аниного живота, і дівчинка стояла посеред клініки, гладячи її між вухами, поки халат лікаря не розплився перед очима.
— Дурна ти стара, — шепотіла Аня. — Налякала нас.
Марта тихо зітхнула.
Удома після цього стало не легше, але інакше. Страх перестав бути безформним. У нього з’явилися дати засідань, списки документів, чеки за ліки, розклад прогулянок. Мама знайшла підробіток у невеликій бухгалтерській фірмі на пів дня й брала замовлення ввечері. Грошей однаково не вистачало, але тепер вона не падала в крісло з порожніми очима. Вона втомлювалася, злилася, іноді плакала у ванній, думаючи, що Аня не чує. Аня чула. Але ще вона чула, як мама потім умивається, виходить і каже Марті:
— Ну що, професоре, таблетку будемо ховати в сир?
