У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

— Лікарю…

Після дихальної трубки голос залишався слабким, трохи хрипким, але інтонація була впевненою. Дмитро зупинився у дверях.

— Артеме, тобі боляче? Покликати сестру, щоб додала знеболювального?

— Ні. Я спитати хотів. — Хлопчик ковтнув, збираючись із силами. — Про ту медсестру, яка кульгає. Чому батько вночі на неї кричав? Крізь сон чув голоси, він говорив про тюремний барак, чимось кидався.

Дмитро завмер. Роман Федорович заборонив персоналу обговорювати з пацієнтом те, що сталося, пригрозивши негайним звільненням. Особливо якщо пацієнт — син такої людини.

— Батько за тебе дуже злякався, Артеме. Стрес буває тяжким, люди зриваються на тих, хто опинився поруч, — відповів Бондар, уникаючи його погляду.

— Але ж вона не звичайна медсестра? — Артем дивився пильно, наче скануючи лікаря. — Після операції в коридорі шепотілися: вона командувала, а ви слухалися. Медсестри хірургами так не керують.

Дмитро довго дивився на худого хлопчика під білим простирадлом. У свої двадцять дев’ять років він ще не вмів брехати пацієнтові у вічі з плавною, безсоромною легкістю старших колег. Підійшовши до ліжка, він важко сперся долонею на спинку.

— Її дівоче прізвище Соколова, Артеме, — сказав він майже самими губами, щоб його не почули за дверима. — Якщо втомишся лежати й захочеш читати старі медичні збірники та статті з кардіохірургії, шукай прізвище Соколова. Вісім років тому вона була генієм у цій галузі. На цьому все, більше я нічого не скажу. Зараз тобі треба спати й набиратися сил.

Здавши вечірню зміну, Марина йшла довгим надземним переходом між лікувальним та адміністративним корпусами. За високими вікнами тягнулася глуха цегляна стіна пральні, заросла мохом; половина люмінесцентних ламп давно не працювала, і в переході, як завжди, було холодно й сутінно. Позаду почулися неквапливі кроки. Дорогі шкіряні туфлі не човгали по старому лінолеуму. Перш ніж Марина встигла озирнутися, поруч опинився Мельник — зі шкіряним портфелем у руці, у бездоганно пошитому темно-синьому кашеміровому пальті.

— Марино Петрівно.

Поставлений голос, знайомий із телевізійних виступів, відлунював від кахляних стін. Марина зупинилася, й далі дивлячись на обшарпані двері в кінці переходу. Голови до професора вона не повернула. Тоді він ступив уперед і заступив дорогу. На обличчі було м’яке, майже батьківське співчуття — та сама поблажливість, якої вона боялася більше за відкриту злість. Вісім років тому він дивився на неї так само.

— До мене дійшло, що вранці ви подали рапорт головному лікареві, — сказав Мельник так буденно, наче обговорював погоду. — Виклали подробиці вчорашньої операції. Вирішили домогтися історичної справедливості? Шляхетний вчинок.

— Ви відступили, Леоніде Олеговичу. Зрозуміли, що не справляєтеся, і залишили дитину помирати від кровотечі. Мені довелося зробити те, що мали зробити ви. Я виконала вашу роботу.

Професор усміхнувся самими губами. Холодний, оцінливий погляд не змінився.

— Марино, ви завжди надто драматизували те, що відбувається. Усе прагнете когось рятувати. Саме ця слабкість вас і згубила: власним переживанням ви вірите, а фактів помічати не бажаєте. Тим часом в офіційних документах усе ясно. Сина впливового бізнесмена Степана Коваленка оперував я. Він живий, втручання пройшло успішно, показники стабільні. А ви — медична сестра з кримінальним минулим, яку допустили до чистої операційної на пташиних правах. Тільки ви чомусь вирішили, що знову стали хірургинею.

Марина різко повернулася до нього. Тепер вона дивилася просто в обличчя, без страху перед його ім’ям і становищем.

— Ви привласнили мою розробку, Леоніде. Після мого відсторонення видали її під своїм прізвищем, отримали нагороди, відкрили клініку. А вчора не зуміли скористатися тим, що вкрали. Ви не розумієте, як поводиться стоншена тканина під таким навантаженням. Зате знаєте, як триматися перед камерою й красиво говорити про високе.

Поважне обличчя залишилося незмінним, ніби маска професора була намертво закріплена. Але голос, ставши тихішим, утратив м’якість. Мельник нахилився до Марини; терпкий запах дорогих парфумів змішався з лікарняною хлоркою та вогкістю.