У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

— Дмитре Андрійовичу, проходьте. Ось тут сідайте, — Мельник указав на стілець навпроти.

У поблажливому тоні не лишилося й сліду роздратування через нічні події. Дмитро підійшов і повільно сів. Важкі руки, шкіра яких загрубіла від постійного миття, він поклав на коліна й дивився на столичного гостя. Нічне скасування призначень не могло залишитися непоміченим; саме за нього він очікував суворої догани. Професор міг пригрозити звільненням або зажадати доповідну — до такої розмови Дмитро був готовий. Але Мельник кричати не збирався. Він розкрив шкіряну теку, дістав цупку візитівку з тисненням і поклав на поліровану стільницю. Потім вказівним пальцем неквапливо підсунув картку до краю. Дмитро стежив за цим рухом замість того, щоб вислуховувати очікувані звинувачення. Візитівка зупинилася просто перед ним.

— Уранці я розмовляв із відділом кадрів нашого центру в столиці. Про вас навів довідки. Перспективний хірург: руки прекрасні, клінічне мислення швидке. Рішення ухвалювати вмієте й відповідальності не уникаєте. Залишати таку людину в провінційній обласній лікарні — злочин проти медицини.

На білому картоні золотом, трохи опукло, було витиснено назву кардіохірургічного центру. Дмитро дивився на ці літери.

— З вересня в нас додатковий набір до ординатури із серцево-судинної хірургії, — продовжував Мельник, відкинувшись у шкіряному кріслі. — Основна клінічна база, ставка молодшого наукового співробітника. Початкова зарплата близько ста десяти тисяч. Для приїжджих передбачено службове житло: квартира в новому будинку, до роботи п’ятнадцять хвилин пішки.

Дмитро слухав, і йому перехопило подих. У тиші монотонно гудів системний блок під столом головного лікаря.

У двадцять дев’ять років він повертався після чергувань до обшарпаної орендованої кімнати на околиці Яворина. Там зі стелі сипалася штукатурка, а господиня влаштовувала скандал, якщо світло горіло зайву годину. За копійки він зашивав рани після п’яних бійок, видаляв апендикси й знову виходив на чергування. Роботи вистачало, вона виснажувала його, але жодної справді великої самостійної операції він усе ще не мав. Тепер перед ним, на зеленому сукні, лежав квиток в інше життя. Серцево-судинна хірургія на основній базі центру, наукова ставка, власне службове житло — усе, що щойно перелічив професор. Засинаючи після важких змін, Дмитро навіть мріяти не смів, що такий квиток одного дня опиниться перед ним. А зараз досить було простягнути руку до краю столу.

Він підвів очі. Професор дивився з батьківською турботою наставника, який бажає добра молодому здібному лікареві.

— А що я маю зробити? — власний голос здався Дмитрові чужим, сухим і глухим.

Кутики губ Мельника ледь піднялися. Холодний розважливий погляд не змінився.

— Зберегти розсудливість. Працювати, зростати в професії. Не втручатися в чужу історію, здатну перекреслити ваше життя, — він нахилився, важко поставивши лікті на стіл і скорочуючи відстань між ними. — Навіщо вам тонути разом із цією божевільною рецидивісткою? Ви молоді, талановиті, усе ще попереду. У Марини Гончар зламана психіка: уявила себе рятівницею, надумала грати в Бога. Ми з вами розуміємо, що хірургія обходиться без чудес. Є протоколи, є статистика. Вам же ні до чого бачити своє чисте ім’я в кримінальній справі про незаконну медичну діяльність.

Дмитро знову подивився на золоте тиснення. Квартира. Велика хірургія. Сто десять тисяч. За все це йому пропонували промовчати про те, що він бачив біля операційного столу. Якщо слідчий запитає, хто саме працював того вечора, сказати, що він не пам’ятає. А перекреслений рядок у листку призначень пояснити власним рішенням: оцінив клінічну картину й сам скасував препарат. Про те, що його розбудила Марина й пояснила небезпеку призначеної схеми, говорити не слід було. Медсестра з кримінальним минулим мала залишитися в цій історії сама, без його свідчення. Від нього не вимагали активно брехати — вимагали відійти вбік і заплющити очі. Такою була ціна квартири й роботи в центрі.

Холодний піт змочив бавовняну сорочку на спині. Дмитро простягнув руку повільно, ніби долав невидимий опір, і підняв візитівку. Жорсткий картон боляче врізався в пучки пальців.

— Мені треба подумати, Леоніде Олеговичу, — слова насилу вийшли з пересохлого горла.

— Думайте, Дмитре Андрійовичу. До завтрашнього ранку час у вас є.