У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

Після цієї розмови на подвір’я лікарні в’їхав непримітний сірий седан. Чоловік у строгому недорогому костюмі вийшов із потертим шкіряним портфелем, показав охороні червоне посвідчення й попрямував до адміністративного корпусу. Слідчий діяв швидко, методично, без емоцій.

О пів на другу Марину викликали із сестринського поста. Вона ввійшла, накульгуючи: важка ранкова зміна озвалася нестерпним болем у правій нозі, кожен рух відгукувався тупим тягнучим відчуттям біля титанових пластин. У кабінеті вже були троє — Роман Федорович, Ірина Миколаївна й слідчий, який розкладав на столі бланки протоколів.

— Гончар Марина Петрівна? — запитав він, не відриваючись від паперів.

— Так.

— Сідайте.

Жорсткий стілець стояв біля стіни. Марина опустилася на нього, а слідчий узяв верхній аркуш.

— Щодо вас розпочато дослідчу перевірку. Розглядаються два епізоди. Перший — незаконна медична діяльність, що створила загрозу життю неповнолітнього. У матеріалах є ваш рапорт і попередні свідчення персоналу: ви самовільно відсторонили лікуючого лікаря й проводили хірургічні маніпуляції в пацієнта Коваленка.

Він перевернув аркуш текстом донизу й підняв наступний.

— Другий епізод — розкрадання ліків. Внутрішня перевірка встановила: тринадцятого числа на пост реанімації зі складу надійшло десять флаконів дорогого антикоагулянту. За призначеннями використали чотири. Решти шести немає, — тепер він подивився на Марину порожнім оцінювальним поглядом, наче перед ним сиділа рецидивістка, чию провину вже довели. — Старша медсестра Шульга Ірина Миколаївна подала доповідну. За її словами, препарати передали особисто вам, без запису в журналі. Ви наполегливо просили про це, посилаючись на невідкладну потребу. Де ці шість флаконів, Марино Петрівно? Ви їх продали?

Марина повернулася до вікна. Там сиділа Ірина Миколаївна, міцно схрестивши руки поверх сірої в’язаної кофти, ніби досі намагалася зігрітися в натопленому кабінеті. Землисте обличчя, стиснуті в тонку лінію губи. Вона дивилася на металеву ніжку стільця слідчого й ні на мить не підвела очей.

Для Марини пастка зачинилася. Усе зійшлося відразу: доповідна, відведений погляд Ірини Миколаївни, звинувачення у зникненні препаратів. У цій лячно простій, брудній схемі вона впізнала Мельника. У старшої сестри була хвора дочка, яка чекала на рятівну квоту, — її найуразливіше місце. Професор натиснув саме туди. Ірина під його тиском переклала власну облікову помилку на Марину: сама взяла препарат, не оформила його, а тепер стверджувала, нібито передала флакони їй. Слова про термінову потребу й обхід журналу вже увійшли до доповідної, яку тримав слідчий. Неправдиві свідчення перетворили неоформлені ліки на звинувачення проти жінки з непогашеною судимістю. Слідчий був тут, щоб оформити їй путівку назад до колонії.

— Цих флаконів я не брала, — сказала Марина без надриву. — Перевірте аптечний журнал. Запросіть записи камер у коридорах.

— Запросимо. Перевіримо, — слідчий сухо кивнув і зробив позначку в блокноті. — Але зараз ми маємо прямі свідчення матеріально відповідальної особи. Гончар, ви повинні розуміти своє становище: непогашена судимість, два нові епізоди. Імовірність реального строку висока.

Марина не відповіла, далі дивлячись на Ірину Миколаївну. Та задихала часто й неглибоко, але погляду від підлоги так і не відвела — зустрітися очима боялася.

Головний лікар, який досі мовчав у кутку, важко підвівся й узяв зі столу тонку картонну теку. Простягаючи її Марині, він старанно дивився повз неї.

— Марино Петрівно, через розпочате розслідування, заяву про крадіжку й грубі порушення посадових інструкцій вас відсторонено. Тут наказ про звільнення за відповідною статтею. Прочитайте й розпишіться. Перепустку потрібно здати до відділу кадрів, на першому поверсі.

Вона взяла запропоновану кулькову ручку. Пальці рухалися механічно, наче чужі, але підпис унизу сторінки вийшов рівним і акуратним — підпис хірурга.

У коридорі юрмилися люди. Світлана стояла біля поста, спершись ліктем на високу пластикову стійку, розмірено жувала жуйку й дивилася на Марину впритул. На обличчі була переможна посмішка людини, яка нарешті дочекалася падіння ворога.

— До побачення, Марино Петрівно! — сказала вона на все відділення. — Шафку в підвалі звільнити не забудьте. Інакше речі разом із чашкою вирушать на смітник. Чужа зараза нам тут не потрібна.