У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

Два роки Ірина Миколаївна оббивала пороги кабінетів, домагаючись цієї квоти. Іншого реального шансу врятувати свою єдину дитину вона не мала.

— Нема за що дякувати. Колеги мають виручати одне одного, коли скрутно, — Мельник підійшов до столу й сперся на нього обома руками, нависнувши над нею. Тепер він говорив тихіше, довірливіше. — До слова про допомогу. Я щойно переглянув призначення в реанімації й виявив цікаву річ. Якщо судити з паперів, учора відділення отримало дорогий гепарин у повному обсязі. Видачу відображено, препарат мали вводити пацієнтові. Однак уночі його застосування чомусь самовільно припинили. Саме це я й побачив у листку призначень: ліки видано, а введення зупинено. Дивовижна картина, Ірино Миколаївно.

Він помовчав. Ірина Миколаївна дивилася на бездоганно чисті манжети й не сміла поворухнутися.

— В обліку препаратів я безладу не терплю, — продовжив професор тим самим оксамитовим, майже гіпнотичним голосом. — Головний лікар повідомив мені про неприємні нестачі на вашому складі. Флакони залишаються неврахованими. Наприклад, шість флаконів цього самого гепарину: напередодні вони незрозумілим чином зникли з поста.

Підлога наче пішла їй з-під ніг. Препарат зі складу брала вона сама. Прибрала в резервну шафу відділення, а оформити папери відразу забула: часу вічно бракувало, людей теж, справи накладалися одна на одну. Звичайна недбалість у метушні тепер оберталася зовсім іншим.

— Я сьогодні все оформлю, Леоніде Олеговичу. У накладній помилка, я не зробила запису. Виправлю.

— Помилка, звісно, — майже лагідно погодився він. — Тільки слідча перевірка, яка займеться втручанням медсестри Гончар у мою операцію, може побачити тут розкрадання життєво важливих ліків. За них відповідаєте ви. А це кримінальна справа, Ірино Миколаївно. Негайне звільнення. Потім суд.

Вона мовчала. У кабінеті стало важко дихати; чути було лише, як дрібний осінній дощ стукає по склу.

— І хто після цього відвезе вашу Даринку на операцію до столиці? За які кошти? — запитав Мельник із майже батьківським співчуттям.

Ірина Миколаївна не відводила погляду від його спокійних доглянутих рук. Надія, яку він щойно їй дав, більше не залишала місця ілюзіям: вибір перед нею поставили прямо, без жодної пощади.

— Назвіть того, хто взяв флакони зі складу, Ірино Миколаївно.

Вона відкрила рота, але відповісти не змогла. Горло звело спазмом.

— Я чекаю на відповідь, — голос став жорсткішим. — Хто потай забирав ліки, чергуючи ночами? Чиє ім’я має стояти у вашій доповідній головному лікареві, щоб це неприємне питання було закрито остаточно? Ви розумієте, кого я маю на увазі. Людину з кримінальними нахилами.

Ірина Миколаївна опустила голову. Під сірою кофтою дрібно затремтіли плечі.

— Марина… Марина Гончар, — прошепотіла вона зірваним голосом, якого сама не впізнавала.

— От і домовилися. Я не сумнівався у вашій розсудливості, — Мельник випростався й поправив манжету. — До обіду доповідна має бути оформлена. А я негайно зв’яжуся із секретаріатом: Дар’ю внесуть до списків на першу декаду травня. На все добре, Ірино Миколаївно.

Двері зачинилися безшумно. Старша медсестра ще стояла посеред кабінету, потім підійшла до раковини в кутку й відкрила холодну воду. Довго дивилася на струмінь. Нарешті вперлася долонями в кахлі й заплакала — без звуку, судомно втягуючи повітря.

За слабкість, за тваринний страх, за цю зраду вона проклинала себе. Марина не заподіяла їй зла. Вона рятувала людей. Але материнський страх був глухою первісною силою, якій були чужі справедливість і мораль. На одній шальці терезів опинилася доля сторонньої жінки, чиє життя вже було зламане; на іншій — серце її власної дитини. Ірина знала, яку шальку вибере.

Жорстким паперовим рушником вона витерла обличчя й повернулася до накладних. Дістала чистий аркуш А4, взяла синю ручку. На папері з’явилися рівні круглі літери: «Доповідна записка. Повідомляю, що медична сестра Гончар МП без дозволу вилучила зі складу відділення шість флаконів препарату». Рука рухалася швидко, ставлячи хрест на чужій свободі.

До полудня доповідна лежала в Романа Федоровича на столі.