У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

Дмитро перевів погляд на хлопчика, знову взяв історію хвороби й розгорнув її. Нічого не сказав. У напівтемній палаті й далі ритмічно клацав інфузомат, байдуже подаючи препарат у вену.

Йому було двадцять дев’ять. Попереду уявлялися ті самі нескінченні чергування, обшарпана наймана кімната на околиці Яворина й мрія про велику хірургію. Зараз один рух ручкою міг перекреслити його майбутнє. Скасувати розпорядження Мельника означало відкрито виступити проти людини, чиє слово вирішувало долі лікарів.

Він вийняв ручку з нагрудної кишені. Дивився на аркуш; пальці трохи тремтіли.

— Якщо ви помилилися, Гончар, нам обом доведеться сісти. Надовго.

Притиснувши аркуш до тумбочки, Дмитро різкою, майже злою рискою перекреслив призначення професора. Унизу швидко й розбірливо написав: «Гепарин повністю скасувати. Суворий постільний режим. Контроль артеріального тиску щогодини. Медикаментозна терапія для зниження тиску». Поставив розгонистий підпис і час — 3:45.

Закривши папку, він повернув її на місце й підійшов до інфузомата. Твердо натиснув червону кнопку. Пролунав короткий тихий писк, екран згас. Препарат більше не надходив.

— Повертайтеся вниз, до приймального відділення, Марино Петрівно, — сказав Дмитро. У голосі залишилася лише холодна втома хірурга; розгубленості й страху більше не було чутно. — Якщо вранці виникнуть проблеми, вас сьогодні вночі тут не було. Рішення ухвалив я і тільки я.

Марина без слів кивнула й вийшла з палати, зникнувши в темному коридорі.

Під низькими ранковими хмарами Леонід Олегович Мельник приїхав до лікарні — свіжий, бездоганно вдягнений, у розстебнутому дорогому кашеміровому пальті. Дорогою до реанімації він відповідав на несміливі вітання персоналу прихильними кивками. Коли він з’явився, Світлана схопилася зі стільця, сховала телефон і взялася поправляти халат. Професор підійшов до ліжка сплячого Артема, мигцем подивився на нього й розгорнув історію хвороби на аркуші призначень.

Перекреслений рядок. Нижче — новий запис із підписом Бондаря. Мельник повільно зімкнув металеві обкладинки папки й повернув її на тумбочку; обличчя залишилося нерухомим, хоча всередині він уже напружився. Його аналітичному розуму вистачило секунди, щоб пов’язати одне з одним. Затурканий молодий ординатор сам не додумався б до повного скасування гепарину всупереч протоколу. Для такого рішення потрібно було розуміти, як поводиться цей шов, а не лише дотримуватися звичайної схеми післяопераційного лікування. Бондарю підказали. У цій забутій богом лікарні лише одна людина досконало знала механіку шва, з усіма її особливостями. Підпис на аркуші належав молодому хірургові, але за зміненими призначеннями Мельник одразу побачив Марину.

Якщо вона заговорить зі Степаном або її почує комісія зі столиці, втримати те, що відбувається, під контролем уже не вдасться: привласнений метод стане предметом розгляду. Усунути її слід було сьогодні ж. І усунути так, щоб надалі її слова нічого не означали ні для слідства, ні для тих, хто міг їй повірити. До тавра кримінальниці треба було додати тавро злодійки.

З реанімації Мельник попрямував до старшої медсестри. У її невеликому кабінеті було душно, опалення працювало добре, але Ірина Миколаївна, як завжди, сиділа в застебнутій сірій вовняній кофті поверх халата. Перед нею лежав стос накладних. Вона заповнювала їх, коли м’який, глибокий голос професора змусив її здригнутися.

— Доброго ранку, Ірино Миколаївно.

— Добрий день, Леоніде Олеговичу, — вона відклала ручку й похапцем підвелася.

Запропоноване крісло залишилося порожнім. Мельник підійшов до вікна, зчепив руки за спиною й кілька секунд розглядав внутрішній двір. Під дощем там мокли старі машини швидкої допомоги.

— Зранку я телефонував до столиці, у свій центр, — заговорив він із неквапливістю людини, яка розповідає новини давньому другові. — Переглядав травневі списки госпіталізації. У вашої дочки, наскільки пам’ятаю, складна вроджена вада серця? Дар’я її звати?

Від цих слів Ірині Миколаївні перехопило подих, наче все всередині вкрилося кригою.

— Так, Даринка. Документи на квоту ми вже подали. В управлінні охорони здоров’я нам обіцяли місце на травень.

Мельник відвернувся від вікна з легкою усмішкою розуміння.

— З квотами, Ірино Миколаївно, усе мінливе. Кому, як не вам, знати, як улаштована система: черга величезна, очікування тягнеться роками. Дехто так і не дочікується. Але з Дар’єю, думаю, ми зуміємо вирішити питання поза чергою. Молодій дівчинці треба жити. Її випадок я візьму під особистий контроль.