— Потягну, — відповіла я.
Так почалося моє нове життя. Кафе було крихітним. Три столики, стійка і запах смаженого тіста. Господиня Надія, жінка з важким поглядом, одразу сказала:
— Я не панькаюся. Працюй і гаразд. Запізнишся — шукай іншу кухню.
Я кивнула.
Працювала мовчки. Ліпила пельмені, смажила котлети, мила підлогу. Увечері поверталася додому. Ноги гули, але в голові з’являлася дивна тиша. Не порожнеча, а спокій. Іноді заходили далекобійники, такі самі, як Сергій. Сідали за стіл, жартували, їли. Один спитав:
— У вас випадково чоловіка немає, який на великій фурі раніше їздив?
Я здригнулася.
— Немає, — відповіла. — Уже немає.
Він нічого не зрозумів, просто кивнув і доїв суп.
Уночі я не спала. Лежала, слухала, як за вікном виє вітер, і думала: все можна втратити, крім самого себе. І раптом стало страшно. Адже себе я теж майже втратила. Одного вечора я зайшла до храму. Просто так, не молитися — посидіти в тиші. Сіла на лавку, заплющила очі. Запах ладану, свічки, шепіт старенької поруч. І раптом зсередини піднялася хвиля. Я плакала тихо, без звуку, але гаряче. Все, що накопичувалося місяцями, вирвалося назовні. Після цього стало легше. Не краще, просто легше.
На виході з церкви до мене підійшла жінка, сива, з добрими очима.
— Не плач, доню, — сказала вона. — Все минає. Навіть сором.
Я кивнула.
— А якщо не мине?
— Значить, Бог дасть силу жити з ним.
Ці слова лишилися в мені. Наступного дня я принесла на роботу пиріг з яблуками. Надія здивувалася:
— Що, свято?
— Просто захотілося солодкого, — відповіла я.
І вперше за довгий час усміхнулася. По-справжньому. Не з ввічливості, а зсередини.
Весна прийшла непомітно. Сніг розтанув, дороги потекли, повітря стало м’якшим. Я йшла вранці на роботу і раптом відчула запах землі. Вологий, живий. Здавалося, сам світ шепоче: все ще можна почати спочатку. У кафе стало людно. Люди приходили, їли, скаржилися, сміялися. Я слухала, мовчала, усміхалася. Іноді Надія бурчала:
— Валю, ти як тінь ходиш. Розлучилася вже — то й живи, а то згориш зсередини.
— Я вже згоріла, — відповідала я.
Вона хмикала:
