— Ні. Гірше.
Я розповіла все. Не відразу, не дивлячись в очі. Голос тремтів, слова плуталися. Спершу він мовчав, потім сів, опустив голову. Коли я закінчила, тиша була глуха, як у могилі.
— Повтори, — сказав він.
— Я продала твою машину. Вона була оформлена на мене.
— Продала.
Він підвівся, подивився просто, і в тих очах уже не було нічого. Ні любові, ні злості, тільки втома.
— За скільки?
— За вісім мільйонів.
— Кому?
— Я не знаю.
Він коротко засміявся:
— Страшно. Не знаєш? Тобто ти віддала вісім мільйонів якомусь пройдисвітові?
— Він не був пройдисвітом. Я думала…
— Думала! — закричав він. — Ти завжди думаєш не тим місцем! Я все життя за кермом, по трасах, по снігу і по ночах. Заради чого, Валю? Заради твоїх казок? Заради якогось шейха з інтернету?
Я опустила голову. Сльози текли, але я не витирала їх.
— Пробач…
— Пізно. — Він відвернувся. — Я подаю на розлучення. І нехай Господь тебе судить.
Він пішов, грюкнувши дверима. Я лишилася сама. У домі було тихо, тільки годинник цокав. Я дивилася на свої руки. Ті самі, що підписували довіреність. Руки, які тепер здавалися чужими. Я пішла до спальні, дістала з полиці фотоальбом. Там ми були молодими. Весілля, діти, фура на тлі синього неба. Усе це здавалося чужим життям, яке я випадково вкрала в самої себе.
Увечері зателефонувала донька:
— Мам, ти чого не відповідаєш? Тато написав, що ви посварилися. Що сталося?
Я хотіла сказати правду, але язик не повернувся.
— Усе добре, доню, — відповіла я. — Просто втомилася.
Вона повірила. А я знову заплакала.
За вікном сніг падав повільно, ніби сам утомився від цієї зими. У кімнаті було холодно, але я не вмикала опалення. Хай холод пройме, може, змиє те, що всередині. Я сиділа біля вікна до ранку. У небі гасли зорі, і я думала: скільки жінок так само сидять зараз у темряві, вірячи чужим словам, віддавши все заради міражу. І раптом зрозуміла: я більше не хочу бути однією з них.
Після тієї ночі дім ніби спорожнів. Навіть повітря стало важчим, холоднішим. Сергій забрав речі. Мовчки, без сцен. Тільки в дверях сказав: «Не шукай мене і не дзвони». Двері грюкнули, лишивши по собі гул, схожий на вибух. Я стояла посеред кухні й не відчувала нічого. Ні болю, ні сорому, ні сліз — ніби всередині випалена земля. Телефон мовчав, сусіди шепотілися за стіною, діти не писали. Все, що в мене було: маленький телевізор, кіт та коробка з документами, в якій тепер лежала порожнеча. Я не знала, як жити далі.
Роботу в школі я втратила. Директор не продовжив контракт після відпустки:
— Ви самі розумієте, Валентино Петрівно, колектив має бути прикладом.
Розуміла. Нікому не потрібна куховарка з поганою репутацією і розлученням на додачу. Перші тижні я жила як уві сні. Прокидалася й не могла згадати, де я. Механічно варила кашу, вмикала чайник, дивилася у вікно на сірі дерева. Світ став німим.
Іноді я ловила себе на тому, що все ще чекаю дзвінка. Від нього. Чується вібрація, серце підстрибує. Але це лише реклама, розсилка або помилка. І тоді я розумію: цього дзвінка вже ніколи не буде. Одного вечора я взяла старий телефон, перегорнула листування і видалила все. Кожне повідомлення, кожну фотографію. Пальці тремтіли, але я не зупинилася. Коли екран став порожнім, ніби вперше змогла вдихнути.
Наступного дня пішла до центру зайнятості. Жінка за столом довго розглядала анкету.
— Кухарів шукають, але зарплата маленька, — сказала вона. — У кафе на ринку з ранку до вечора потягнете?
