— почала я.
Дівчина в хустці здивовано підвела очі:
— Амар? Який номер кімнати?
Я не знала. Я ніколи не знала, де він живе. Він завжди приїздив до мене. Завжди сам. У ту мить все стало ясно.
Я вийшла на вулицю. Повітря було гаряче, пахло пилом і бензином. Люди йшли повз. Засмаглі, щасливі, заклопотані. А я стояла сама посеред чужого міста, де ніхто не знав, що я щойно втратила все. Ноги самі понесли до моря. Я дійшла до берега, сіла просто на пісок. Хвилі котилися до ніг, і мені здавалося, що вони шепочуть: «Ти сама вибрала цей шлях». Я плакала довго, до світанку. Пісок лип до обличчя, до волосся, до сліз. Коли сонце зійшло, я підвелася й пішла назад до готелю. Замовила квиток додому, найближчий.
Перед вильотом відкрила валізу й знайшла той самий амулет. Зелений камінь, який він подарував від зурочення. Я тримала його в долоні, доки не відчула, як від холодного металу до пальців приливає злість. Я вийшла на балкон і щосили кинула амулет униз. Він ударився об кам’яну плитку й розбився на три шматки.
— Ось тобі, Амаре, — прошепотіла я. — Ось твоє щастя.
Потім зачинила валізу й пішла до аеропорту.
У літаку плакати було не можна. Поруч сиділи туристи, сміялися, говорили про покупки. Я дивилася в ілюмінатор. Унизу зникали вогні Дубая, перетворюючись на блискучий розсип. Місто, яке обіцяло мені диво, перетворилося на пустелю зі скла й обману. У грудях росло тільки одне почуття. Страх. Страх повернення. Страх зізнання. Страх себе. Я знала, все попереду. Найстрашніше — вдома.
Літак приземлився в сірому ранковому небі. Сніг, вітер, запах гасу. Усе здавалося чужим, ніби я повернулася не додому, а в минуле життя, з якого давно пішла. Коли двері автобуса розчинилися, холод ударив в обличчя. Я здригнулася. Після східного тепла рідна зима здавалася вироком. Вокзал, таксі, дорога — все зливалося в сірий туман. Водій мовчав, а я дивилася у вікно на засніжені будинки. Серце стукало глухо, як перед судом.
Дім зустрів тишею. На підвіконні стояла чашка, в якій давно висох чай. Пахло затхлістю й тугою. Я поставила валізу, сіла на табурет.
— Ну от, Валя приїхала, — сказала собі вголос.
Із казки в реальність. Сергій мав повернутися завтра. Я знала, що довго приховувати правду не зможу, але все одно тягнула час. Умилася, переодяглася, заварила чай. Руки тремтіли, як у старої.
Увечері задзвонив телефон. Його голос був звичний, хрипкий, втомлений:
— Привіт, Валю. Я на стоянці. Завтра приїду.
— Добре, Сергію, — прошепотіла я.
— У тебе все нормально?
— Так, нормально.
Я поклала слухавку й заплакала. Він нічого не підозрював. А я вже знала, що завтра його життя завалиться.
Ніч минула без сну. Уранці я стояла біля вікна й бачила, як фура Сергія звертає до дому. Серце стукало у скронях. Він вийшов із кабіни, потягнувся, піднявся сходами. Коли увійшов, в очах його майнула радість:
— Валю, ти повернулася! Ну, нарешті!
Він ступив до мене, але я відступила.
— Сергію, нам треба поговорити.
Він насупився:
— Що сталося? Ти хвора?
