— спитала я тихо.
— За тиждень, максимум два. Ти ж знаєш, я не підведу.
Він говорив, як завжди, впевнено. Тільки тепер у цій упевненості було щось інше. Надто холодне.
Увечері я пішла гуляти набережною. Море було спокійне, місяць висів низько. Люди сміялися, фотографувалися, а я йшла, ніби крізь воду. У голові стукало одне слово: «Продала». Велику фуру. Машину, яку Сергій любив більше за життя. Машину, на якій він годував сім’ю. Усе оформлено на мене, щоб податки були менші. Я пам’ятала, як він довірив мені документи, сказав: «Ти в мене надійна».
Надійна.
Я сіла на лавку й закрила обличчя руками. Хотілося закричати, але з грудей вирвався тільки шепіт. Я намагалася переконати себе, що все не дарма, що Амар не обдурить. Він же не такий. Він не може.
Телефон задзвонив.
— Усе йде за планом, — сказав він. — Гроші вже в русі. За кілька днів я приїду. Ми все відсвяткуємо.
Його голос знову звучав, як музика. І я повірила. Хоч на мить, хоч до ранку.
Але ранок прийшов без нього. День минув. Тиша. Ще день. Нічого. Телефон мовчав. Я писала: «Ти де? Що з грошима?» І отримувала тільки одну сіру галочку. На третій день я зрозуміла. Він зник.
Я сиділа на підлозі серед валізи й старих паперів. Документи, паспорт, порожній рахунок у банку. Усе здавалося нереальним. Амар зник, а разом із ним вісім мільйонів. Вісім мільйонів, які були не моїми. Я дивилася на екран, на останнє повідомлення: «Ти — моя доля». І вперше в житті відчула, що доля справді існує. Тільки вона не подарунок, а вирок.
Минуло три дні, потім чотири, потім тиждень. Телефон мовчав. Я писала йому щоранку, щовечора, стискаючи в долонях цей холодний шматок пластику, ніби могла передати через нього свій біль. «Амаре, відповідай. Де ти? Ти обіцяв, що повернешся. Будь ласка, скажи хоч слово». Повідомлення лишалися сірими, як попіл.
Перші дні я не вірила. Думала, захворів, зламався телефон, поїхав у справах. Але потім інтуїція — це жіноче, точне чуття — прошепотіла: його немає. Не помер, не зник випадково. Він просто стер мене, як непотрібний запис.
Я пішла до того ресторану, де ми вечеряли. Офіціант не пам’ятав жодного Амара. Зателефонувала до нотаріальної контори — номер недійсний. Написала на пошту, звідки приходили документи. Лист повернувся з позначкою «Адреса не існує». Тоді все завалилося.
Я сиділа в готелі, на ліжку, серед валіз. За вікном сяяли вогні міста, гриміла музика, люди сміялися. А всередині — тиша, порожнеча, чорнота. Я взяла телефон, відкрила його фото. На кожному знімку він — очі, усмішка, руки, море позаду. Усе виглядало живим, справжнім. Але тепер ці очі здавалися чужими, бездонними, як яма. Сльози котилися самі собою. Я ридала, не соромлячись, голосно, як дитина. Ніхто не чув. Нікому не було діла.
Наступного дня прийшов лист від банку: «Кошти з вашого рахунку переказано в повному обсязі. Підтвердження операції у вкладенні». Я відкрила файл і побачила суму — вісім мільйонів. Серце зупинилося. Я перечитала знову, потім ще раз. І тільки тоді зрозуміла. Угода відбулася. Вантажівку продано. Гроші пішли.
Я металася кімнатою, як у клітці. Намагалася додзвонитися до Сергія, але не наважилася. Що я скажу? «Пробач, я продала твоє життя заради красивих слів?» Я не могла дихати.
Увечері підійшла до стійки адміністратора.
— Ви не бачили Амара?
