— я підняла брови.
— Машина твого чоловіка. Ти казала, вона оформлена на тебе.
Я застигла:
— Так, але…
— Послухай, — сказав він м’яко. — Це тимчасово. Ми продамо, гроші вкладемо і за місяць купимо дві нові. Він навіть не помітить втрати.
Я не вірила власним вухам:
— Амаре, ти збожеволів? Це чуже майно. Це його фура, його життя. Ти не розумієш?
Його голос став жорсткішим:
— Це шанс. Для нас. Для майбутнього.
Він говорив довго, впевнено, ніби читав молитву. Кожне слово проникало під шкіру. Кохання, довіра, сім’я, спільна мрія — все змішалося.
— Ти ж хочеш бути зі мною? — спитав він. — Хочеш, щоб ми збудували життя, де не буде болю? Тоді повір.
Я мовчала. Він притис мою долоню до своїх грудей:
— Я не зраджу. Клянуся.
Ця клятва прозвучала надто щиро. Я відчула, як падаю не в прірву, а в його очі, де відбивалося все — і небо, і брехня. Коли він пішов, я сиділа біля вікна, дивилася на вогні й думала — це божевілля. Але, може, саме божевілля і є кохання?
Уранці я прокинулася від дзвінка. Голос Амара звучав схвильовано, але впевнено:
— Сьогодні вирішальний день. Усе готово. Залишилося тільки оформити угоду.
— Яку? — спитала я, вдаючи, що не розумію.
— Валентино, ти ж знаєш, про що я. Про машину. Без цього не зрушить жоден документ.
Я сіла на ліжку. Сонце било у вікно, очі щипало.
— Але це ж не моя машина, — прошепотіла я. — Вона чоловіка.
— Формально вона твоя. Так же?
— Так, але…
— Тоді не бійся. Ти не крадеш. Ти вкладаєш у наше майбутнє.
Він говорив м’яко, лагідно, ніби вмовляв дитину зробити щеплення.
— Валю, ти не розумієш, це шанс. Один день, і ми будемо вільні. Гроші повернуться, ти навіть не помітиш втрати.
Я слухала й відчувала, як усередині здіймається хвиля. Страх, провина, надія. Усе змішалося.
— Амаре, якщо чоловік дізнається…
— Він не дізнається, повір, — перебив він. — Усе оформимо законно. Просто довіреність, кілька паперів. Потім викупимо назад. Я поруч, — додав він тихо. — Я все беру на себе. Ти тільки підпиши.
Того дня я не пішла на пляж, не снідала. Усе тіло нило, голова гуділа. Усередині билося одне: а раптом справді вийде? Надвечір він надіслав адресу нотаріальної контори:
«Там усе готово. Підписуй дистанційно. Папери я оформив. Ти тільки підтвердь».
Я довго дивилася на екран телефону. Довіреність, знайоме слово, рівні рядки, електронний підпис. Жодних погроз, усе виглядало офіційно. І тільки серце било тривогу.
«Валю, я поруч», — прийшло повідомлення. — «Без тебе в мене немає шансу. Ти — моя доля».
Я натиснула «підписати». За хвилину прийшло підтвердження. Документ прийнято.
Амар передзвонив майже відразу. У голосі — захват:
— Усе, вийшло. Ми врятовані. Ти навіть не уявляєш, що ти зробила.
Я усміхнулася, але всередині щось обірвалося.
— Коли ти повернеш?
