— я запнулася. — Тільки заощадження, які я збирала роками.
— Не треба все. Хоч частину. Це тимчасово. Я все поверну, Валентино.
Він говорив м’яко, майже лагідно, але в цьому був тиск. Ніби хтось незримий підштовхував мене в спину. Ми сиділи мовчки. За вікном шумів вітер. Море билося об берег. Я дивилася на його руки, на втомлене обличчя й думала: якщо піду зараз, він упаде. Якщо допоможу, врятую.
— Я подумаю, — сказала я.
Він кивнув, стиснув пальці сильніше:
— Дякую, навіть якщо не зможеш, ти вже допомогла тим, що поруч.
Коли він пішов, я довго сиділа сама. У голові тисяча голосів: «Не смій, це пастка». І інший, тихий, жіночий: «Він тобі довіряє».
Наступного ранку я прокинулася з тягарем на серці. Усе тіло було ніби налите свинцем. Увімкнула телефон. Нове повідомлення: «Доброго ранку. Моя опоро. Все буде добре, якщо я зможу надіслати документи сьогодні». І слідом ще одне: «Якби ти знала, як я вдячний, що зустрів тебе». Ці слова розтопили останні сумніви. Я пішла до банкомата, зняла частину грошей. Ті самі, що збирала на мрію, на подорож, на себе. Руки тремтіли, в голові шуміло: «Це просто позика, він поверне».
Увечері ми зустрілися в кафе біля моря. Він виглядав напруженим, але, побачивши мене, усміхнувся.
— Ти ангел, — сказав він тихо, коли я простягнула конверт. — Я цього не забуду.
— Я довіряю тобі, — відповіла я.
Він торкнувся моєї щоки:
— Це не кінець, Валентино. Це тільки початок. Скоро все зміниться.
Він говорив про майбутнє, про спільні плани, про дім біля моря, про ресторан, де я буду господинею. Його слова паморочили голову, як солодке вино. Коли він пішов, я відчула не полегшення, а порожнечу. У грудях стало тихо, тривожно. Море шуміло, ніби знало більше, ніж я. Я дивилася на хвилі й не розуміла, що в цю мить зробила крок, від якого вже не можна було відступити.
Минуло кілька днів, і Амар знову став колишнім: спокійним, упевненим, навіть веселим. Гроші, які я дала, ніби розчинилися. Ні чеків, ні розписок. Але він клявся, що все під контролем. Я хотіла вірити. Вірила. Бо без віри довелося б визнати себе дурною. Він знову водив мене в ресторани, дарував квіти, жартував, називав моєю Валею зі зірок. Я сміялася, намагаючись не думати, що всередині мене оселився страх. Тонкий, липкий, як тінь за спиною.
Одного вечора, коли ми гуляли набережною, він раптом зупинився:
— Я хотів зачекати, але, здається, час не чекає. У мене з’явилася можливість повернути все і примножити. Але без твого підпису нічого не вийде.
— Якого підпису? — насторожилася я.
— Це формальність, просто довіреність. Тимчасова. На одну угоду. Ми переведемо частину капіталу через твою країну. Потрібне ім’я місцевої громадянки, і тільки ти можеш допомогти.
Він говорив швидко, переконливо, як людина, якій усе ясно. Я не розуміла суті, але чула головне — треба допомогти.
— Амаре, я не впевнена, що маю право.
— Ти маєш право на все, — перебив він м’яко. — Це знак довіри між нами.
Він дістав планшет, показав якісь документи. Цифри миготіли, рядки англійською.
— Тут підпис, — сказав він, вказуючи на екран. — Це не угода, це просто згода, щоб я міг діяти від твого імені.
Я відчувала, як під шкірою біжать мурашки. Усе всередині кричало: «Не роби цього!». Але його очі були такими спокійними, теплими.
— Валентино, — промовив він. — Без тебе я пропаду.
Я взяла стилус, рука тремтіла. Підписала. Він видихнув, ніби скинув тягар.
— Тепер усе піде як треба. За тиждень ми будемо багаті.
Ми сиділи в машині біля берега, і він розповідав про плани, про дім, про ресторан, про подорожі. Його слова лягали на душу, як теплий пісок. Я хотіла вірити, що все це правда, але наступного дня він знову зник. Телефон не відповідав. Повідомлення лишалися непрочитаними. Я блукала номером, як звір у клітці. Серце калатало.
На третій день він з’явився. Пізно ввечері, втомлений, але з усмішкою.
— Усе вийшло, — сказав він, цілуючи мене в чоло. — Завтра завершуємо. Тільки одне лишилося. Дрібниця.
— Яка дрібниця?
