— Гроші приходять і йдуть. Головне — довіра. А ти вмієш вірити.
Після вечері він запропонував проїхатися вздовж узбережжя. Ми їхали мовчки, тільки музика грала, повільна, сумна. Він раптом сказав:
— Знаєш, я втомився бути сильним. Усі чекають від мене рішень, відповідальності, грошей. А я просто людина. Іноді теж хочу, щоб про мене подбали.
Я не відразу зрозуміла, до чого він веде.
— Ти ж дбаєш про всіх, — вів далі він. — Навіть про чоловіка, який не цінує. А я б хотів, щоб хоч раз ти подумала тільки про мене.
Ці слова застрягли десь глибоко. Він подивився на мене. Погляд м’який, майже дитячий.
— Іноді чоловіки теж потребують жінки, яка не ставить зайвих запитань, а просто вірить.
На прощання він довго тримав мою руку:
— Завтра в мене важлива зустріч, — сказав він. — Вирішиться все. Але якщо не вийде, мені буде тяжко.
У його голосі звучала тривога, і я вперше відчула бажання його захистити. Коли я повернулася до номера, не могла заснути. У голові миготіли його слова: «довіра», «турбота», «допомога». Усе звучало так, ніби він готує мене до чогось.
Наступного ранку він не зателефонував. Ні повідомлення, ні дзвінка. День тягнувся болісно. Я намагалася читати, гуляла пляжем, але серце стукало тривожно. Лише ввечері прийшло коротке повідомлення: «Валю, все погано. Подзвоню пізніше». У мене похололи руки. Я відразу набрала його номер, але він не відповів. Минуло ніч. Потім ще день. І тільки на третій він з’явився. Змучений, блідий.
— Пробач, — сказав він. — Сталася біда.
Я дивилася на нього й не розуміла, що відбувається. Він узяв мою долоню, стиснув міцно, ніби шукав порятунку.
— Я розповім усе, але тільки тобі. Ти — єдина, кому я можу довіряти.
І в ту мить я повірила. Йому, кожному слову, кожному зітханню.
Він прийшов увечері, втомлений, ніби після довгої дороги. Очі потемніли, усмішка зникла. Я злякалася:
— Амаре, що сталося?
Він мовчав. Зняв годинник, поклав на стіл. Пройшовся кімнатою.
— Усе руйнується, — сказав нарешті. — Проєкт. Партнери зрадили.
Я не знала, що відповісти.
— Я вклав усе, Валентино. Усі гроші. Навіть продав машину. Ми майже завершили договір, а тепер порожнеча. Папери заблоковані. Усе, що я будував, під загрозою.
Він сів навпроти, опустив голову в долоні. Я підійшла, торкнулася плеча:
— Ти все виправиш. У тебе вийде.
Він похитав головою:
— Ні. Без допомоги — ні.
Ці слова прозвучали тихо, майже пошепки, але я почула їх виразно.
— Яка допомога? — спитала я.
Він подивився просто в очі:
— Я не маю права просити. Але якби в мене був резерв, хай тимчасово… Я повернув би все за тиждень.
Я завмерла. У грудях холод.
— У мене немає таких грошей, Амаре.
— Я не прошу багато. Просто невеликий переказ, щоб розблокувати рахунок. Ти не уявляєш, скільки на кону. Я поверну все. Клянуся.
Він говорив швидко, збуджено, ніби боявся, що я передумаю. Я слухала, серце калатало. Його погляд був сповнений болю, і я не могла відділити правду від гри.
— Зрозумій, — вів далі він, — я не звертаюся до банків. Вони вимагають часу, а в мене його немає. Якщо я не вирішу питання до понеділка, все пропало. — Він стиснув мою руку, дивлячись в очі. — Тільки ти можеш допомогти. Я нікому не довіряю, крім тебе.
Ці слова пронизали мене. Я згадала, як він казав: «Ти інша, справжня». Усе змішалося. Жалість, гордість, страх, ніжність.
— Амаре, я не багата. У мене тільки…
