— Скромність прикрашає, але не годує. А якби була можливість вкласти гроші, примножити їх, ти б ризикнула?
Я знизала плечима:
— Не знаю. Напевно, ні.
— Бо боїшся, — він говорив м’яко, але в його голосі звучала сила. — А іноді треба вірити, а не аналізувати.
Потім він змінив тему, ніби й не вимовляв цих слів. Але десь глибоко в мені заворушилася цікавість. Увечері він відвіз мене на оглядовий майданчик. Місто розкинулося внизу. Вогні сяяли, як розсип діамантів. Амар узяв мою руку:
— Усе це — результат сміливості. Люди, які бояться, залишаються внизу. А ті, хто вірить, піднімаються.
Я кивнула. Він умів говорити так, що прості слова звучали як одкровення. Пізно вночі він підвіз мене до готелю.
— Завтра я хочу, щоб ти побачила мій світ, — сказав він. — Справжній.
— Який він?
— Побачиш. Тільки довірся.
Усю ніч я не могла заснути. У голові миготіли картинки: яхта, місячне світло, його очі, золотий браслет. Я ловила себе на думці, що чекаю його дзвінка більше, ніж подиху. Уранці, коли телефон задзвонив, я схопила слухавку миттєво.
— Доброго ранку, Валентино, — сказав він. — Одягайся гарно. Сьогодні ти моя почесна гостя.
Ми поїхали за місто. На околиці — вілла, білосніжна, з колонами, басейном і садами. Біля воріт стояли охоронці, машини, все виглядало як у кіно.
— Це місце — частина мого проєкту, — сказав він. — Я вкладаю сюди гроші. Хочу побудувати мережу готелів. Якщо все вийде, за рік буду в списку найбагатших.
Він говорив упевнено, як людина, що знає свою справу. Я дивилася на віллу й думала: ось воно, справжня велич. Він показував документи, якісь схеми, креслення, фотографії. Я нічого не розуміла, але кивала, слухала, відчувала гордість. Ніби це і моя мрія теж.
— У мене є партнери, — сказав він. — Один із них іноземець, але з грошима проблема. Банки не довіряють. Паперова тяганина…
Він зітхнув.
— Іноді думаю, якби поруч була людина, яка повірила б, допомогла — все б склалося.
Я промовчала. Він не просив прямо, але в словах уже звучав натяк. Коли ми повернулися до міста, він подарував мені намисто:
— Щоб ти знала, я ціную твою присутність.
Я усміхнулася і навіть не помітила, як непомітно звикла до цього: до подарунків, обіцянок, поглядів. Я стала частиною його казки, тільки не розуміла, що в кожній казці є свій дракон.
З кожним днем він ставав ближчим, як сонце, від якого не можна відвести погляду. Я вже не уявляла ранку без його дзвінка, вечора без його голосу. Мій телефон став порталом в інший світ. «Доброго ранку, моя зоре. Ти думала про мене? Без тебе навіть море не дихає». Ці фрази я перечитувала знову й знову, ніби вони були заклинаннями від самотності.
Але разом із теплом з’являлися дрібні тіні. Він став частіше зникати. То зустріч з інвесторами, то поїздка за місто, то документи, які треба підписати. Я писала йому, а він відповідав коротко: «Пізніше все поясню, довірся». Коли з’являвся, поводився так, ніби нічого й не було. Очі сяяли, сміх дзвенів, а на зап’ясті поблискував новий годинник. Я не питала, звідки все це, не хотіла руйнувати магію.
Одного вечора він запросив мене до готелю «Бурдж-Аль-Араб». Я стояла біля входу й не вірила. Золоті двері, мармурові підлоги, фонтани, що пахли рожевою водою. Я ніколи не бачила такої розкоші.
— Тут я проводив зустрічі, коли працював із шейхом Хасаном, — сказав він недбало. — Зараз думаю відкрити тут філію.
Ми вечеряли в ресторані під куполом. Вино блищало в келихах, а за вікном палало місто, як коштовність. Він розповідав про бізнес, про партнерів, про контракти. Я слухала, нічого не розуміючи, але ловила кожен його погляд.
— Валентино, — сказав він раптом, — ти знаєш, що мені з тобою спокійно?
— Справді?
— Так. Ти інша. Люди довкола хочуть вигоди, а ти просто є. Цим ти цінніша за золото.
Я відчула, як щоки спалахнули. Він узяв мою руку.
— Я хочу, щоб ти стала частиною мого світу.
— Але я не підходжу тобі, — відповіла я. — У мене немає ні грошей, ні статусу.
Він усміхнувся:
