— Ти орендував її?
— Хіба я міг дозволити тобі милуватися морем із берега? — відповів він, подаючи руку.
Ми піднялися на палубу. Яхта м’яко погойдувалася, мотор загув, і місто почало віддалятися. Море було такого синього кольору, що хотілося плакати. Вітер тріпав волосся, сукня липла до тіла, а всередині — легкість, ніби я скинула десятки років. Амар стояв поруч у білій сорочці, без окулярів. Його очі були темні, блискучі, у них відбивалося сонце і я сама.
— Ти схожа на жінку з давньої легенди, — сказав він. — Ту, що прийшла до моря і змінила долю.
— І чим закінчилася легенда? — спитала я.
— Тим, що вона знайшла кохання.
Він говорив це так просто, ніби йшлося про щось само собою зрозуміле. Ми пили чай із м’ятою, їли солодкі фініки. Він сміявся, розповідав історії про своїх друзів, про бізнес, про одну угоду, яка може змінити все. Я слухала, майже не вникаючи, зачарована звуком його голосу. Коли сонце почало хилитися до заходу, він увімкнув тиху музику. Арабські мелодії, протяжні, як подих пустелі. Потім потягнув мене в танець. Я розгубилася, але він обійняв м’яко, впевнено. Серце билося в такт.
— Ти знаєш, Валентино, — сказав він, дивлячись в очі, — я бачив багато жінок, але ти не така, як вони. У тобі є щось чисте.
— Ти не хочеш нічого, крім почуття? — прошепотіла я.
— А що поганого в почутті? Нічого. Просто воно робить нас уразливими.
Ці слова пройшли по шкірі, як холодок. Але він уже усміхався, ніби нічого не сказав. Коли яхта повернулася до порту, небо було фіолетовим, а над водою висів величезний місяць. Він підвіз мене до готелю, вийшов із машини, відчинив дверцята, подав руку.
— Сьогодні ти була моєю королевою, — сказав він тихо. — Завтра я хочу показати тобі дещо особливе.
У номері я ще довго стояла біля вікна. Хвилі котилися до берега, десь далеко мерехтіли вогні міста. Я тримала в руках браслет, який він подарував на прощання. Тонкий, золотий, із крихітним камінцем. Красиво. Надто красиво. Я згадала Сергія, його грубі долоні, мовчання, запах дороги. І раптом відчула провину. Непрохану, холодну, як пісок уночі. Але разом із нею — солодкість. Уперше за роки я почувалася потрібною, бажаною, живою.
Перед сном я відкрила телефон. Знову повідомлення від Амара: «Ти змінила мій ранок. Завтра зміниш моє життя». Я усміхнулася, не підозрюючи, що саме ці слова скоро стануть пророчими.
Наступного ранку я прокинулася з усмішкою. У голові ще звучала музика з яхти, а шкіра пам’ятала дотик його рук. Я дивилася в дзеркало й не впізнавала себе. Очі блищать, щоки рожеві, ніби після сну, на який чекала все життя. Амар приїхав після обіду. У руках — коробка зі стрічкою.
— Подарунок, — сказав просто. — Для моєї натхненниці.
Усередині виявилася сукня, бірюзова, легка, переливчаста, як вода під сонцем.
— Вона така сама, — сказав він, — ніжна, але сильна.
Я не знала, що сказати. Звикла дарувати, а не отримувати.
Він повів мене до ресторану на даху. Там вітер пах жасмином, а місто під ногами сяяло, як безкрає море світла. На столі свічки, срібні прибори, кришталь. Усе було так красиво, що здавалося сном.
— Скажи, Валентино, — тихо промовив він, — про що ти мрієш?
— Не знаю. Напевно, про спокій, про дім, де мене чекають.
— Отже, ти хочеш кохання?
— Усі його хочуть, — відповіла я.
Він кивнув:
— А ще стабільності. Без грошей кохання недовге.
Він вимовив це між іншим, майже мимохідь. Але фраза застрягла в пам’яті.
— Ти ж сильна жінка, — вів далі він. — У тебе напевно є своя справа, щось цінне.
— Ні, я куховарка. У школі. Чоловік далекобійник. Живемо скромно.
Він усміхнувся:
