— Надто солодко.
— Як ти, — відповів він.
І в його очах майнула тінь, схожа на вогонь.
Після обіду ми пішли вздовж пляжу. Хвилі перекочувалися ліниво, небо стало м’яким, як перламутр. Він розповідав про життя тут, про багатство, про людей, які женуться за золотом і втрачають себе.
— А ти? — спитала я. — Знайшов себе?
Він усміхнувся:
— Я шукаю. І, можливо, сьогодні ближче, ніж учора.
Я відчувала, що між нами народжується щось небезпечне. Здавалося, весь світ звузився до звуку його кроків і тепла його руки, коли він випадково торкався моєї долоні. У якийсь момент він раптом замовк і подивився на мене.
— Валентино, ти знаєш, чому я з тобою?
Я заперечно похитала головою.
— Бо ти не схожа на інших. Тут багато жінок — так, яскравих, галасливих, жадібних до уваги. А ти — справжня. Ти слухаєш, ти жива.
Я усміхнулася, але всередині щось кольнуло. Надто красиво звучало. Надто гладко. Він помітив мій сумнів, підійшов ближче.
— Не бійся. Я не хочу нічого, крім твоєї довіри.
Увечері він підвіз мене назад. На прощання простягнув невеликий мішечок.
— Це амулет, — сказав він. — Від зурочення. Щоб тобі щастило.
Усередині був камінь. Світло-зелений, напівпрозорий.
— Дякую, — прошепотіла я.
— Не знімай, — додав він. — Нехай нагадує про мене.
Коли я піднялася до номера, руки тремтіли. Я поклала амулет на тумбочку й довго дивилася на нього. З одного боку — радість, ніби доля подарувала другий шанс. З іншого — тривога, невиразна, як тінь під водою. Телефон блимнув: «На добраніч, моя північна загадко». Я усміхнулася, але всередині тихо ворухнувся сумнів. Чому загадка? Чому не просто жінка?
Перед сном я вдягла амулет на шию і лягла, відчуваючи холодок каменя на шкірі. Він був красивий, але якийсь чужий, ніби з іншого життя, не мого. За вікном гуло місто. А в темряві, під шурхіт хвиль, я вперше подумала: «А що я знаю про цю людину, крім її усмішки?»
Наступного дня він зателефонував знову.
— Валентино, сьогодні я покажу тобі небо ближче, ніж ти будь-коли бачила, — сказав він із тією впевненістю, якій неможливо не підкоритися.
— Ти загадкова людина, Амаре.
— Ні, просто я люблю, коли жінки усміхаються.
Він приїхав на білому позашляховику. Я ледь устигла вдягти легку сукню й сховати під нею той самий амулет. У дорозі він розповідав про гори, про давні легенди пустелі, де кожен камінь зберігає спогади. Його голос ніби заколисував, і час розчинився. За годину ми в’їхали в передмістя. Дорога йшла в пісок, обрій плавився від спеки. Здавалося, земля тремтить від подиху сонця.
— Тут інший Дубай, — сказав він, — без скла й блиску. Тут усе справжнє.
Він повів мене вузькою стежкою між барханами. Вітер тріпав сукню, волосся липло до обличчя, а під ногами рипів пісок. Удалині виднілися бедуїнські намети. Біля одного з них зупинився чоловік у довгому вбранні й привітально підняв руку.
— Це мій двоюрідний брат, — сказав Амар. — Ми вип’ємо чаю, потім я відвезу тебе назад.
Ми сиділи в тіні, пили солодкий чай із м’ятою. Чоловік мовчав, іноді щось питав арабською. Я не розуміла, але ловила погляди, шанобливі, та насторожені. У грудях росло дивне відчуття, ніби я опинилася не на побаченні, а в чиїйсь чужій історії. Коли сонце почало хилитися до обрію, Амар запропонував лишитися трохи довше. Захід тут особливий. Одна мить — і світ ніби народжується заново. Ми стояли на вершині дюни. Вітер бив в обличчя, пісок іскрився, мов золото. Він підійшов ближче, обійняв мене за плечі, і я не відсторонилася. Усе всередині стиснулося й розтануло водночас.
— Валентино, — прошепотів він, — ти знаєш, що я відчуваю?
Я не відповіла.
— Мені здається, я знайшов те, що шукав.
Він поцілував мене. Ніжно, обережно, ніби боявся злякати. Від губ пахло м’ятою і сонцем. Серце калатало так, ніби бігло крізь пісок. Але десь глибоко всередині ворухнувся страх. Усе було надто красиво, надто ідеально. Світ не буває таким.
На зворотному шляху він був мовчазний. Дивився вперед, пальці міцно стискали кермо. Я спитала:
— Усе гаразд?
— Так, просто думаю. У мене великі справи. Проєкт. Можливо, ти могла б допомогти.
Я насторожилася:
— Яким чином?
Він усміхнувся:
— Потім розповім. Зараз не час говорити про гроші.
Слово «гроші» ковзнуло, як холодок по спині. Але він усміхнувся, торкнувся моєї руки, і тривога розчинилася. Біля готелю він відчинив переді мною дверцята, ніби нічого не сталося.
— Ти довіряєш мені, Валентино? — спитав він тихо.
— Напевно, так.
— Тоді не бійся. Іноді доля вимагає кроку в темряву.
Ця фраза пронизала мене. Коли я лишилася сама, у номері було незвично тихо. Я зняла амулет, поклала на стіл і довго на нього дивилася. Камінь поблискував зеленим, як око ящірки. Я ввімкнула телевізор, щоб заглушити думки, але звуки арабської мови здавалися надто гучними. Взяла телефон, відкрила листування — десятки його повідомлень. «Ти спиш? Ти прекрасна. Не забувай, я поруч». Усе це виглядало щиро. Може, я просто даремно насторожилася? Я лягла, але сон не йшов. За вікном шуміло місто, а в голові звучав його голос: «Іноді доля вимагає кроку в темряву». Я не знала, що цей крок я вже зробила.
Наступні дні перетворилися на вихор. Я не встигала зрозуміти, де ранок, де вечір. Амар з’являвся як за помахом чарівної палички. То надсилав букет білих лілій у номер, то запрошував на прогулянку набережною, то дзвонив посеред дня просто щоб сказати: «Я думаю про тебе». Він знав, як підібрати слова. Кожна фраза звучала так, ніби її вимовляли вперше у світі. І я вірила. Я сміялася, відповідала, ловила себе на тому, що знову ношу сукні, фарбую губи, подовгу вибираю прикраси. З кожною зустріччю відчувала, ніби молодшаю.
Одного разу він повіз мене до моря. Не туди, де пляжі й туристи, а далі, де стоять білосніжні яхти. Сонце сліпуче блищало у воді, повітря пахло сіллю й бензином. Він підійшов до однієї з яхт і сказав:
— Сьогодні вона тільки для нас.
Я розгубилася:
