— А ти? Як чоловік, який ці таємниці колекціонує?
Він розсміявся:
— Ні, я просто вмію слухати.
Ми мовчали якийсь час. Потім він раптом сказав:
— Розкажи про себе. Хто ти насправді?
Я розгубилася. Хотілося відповісти красиво, але слова застрягли.
— Я… просто Валя. Готую обіди в школі.
Він похитав головою:
— Ні, не вірю. У твоїх очах забагато вогню для простої куховарки.
Я опустила погляд. Він стояв поруч, і від нього пахло пряним парфумом і морем. У грудях здригнулося щось забуте. Я тихо сказала:
— Я втомилася бути невидимою.
— Тепер ти не невидима, — відповів він. — Ти жінка, яку бачать.
Ці слова прозвучали як музика. Ми довго гуляли, говорили ні про що. Про кіно, про їжу, про країни, в яких я ніколи не була. Він сміявся, і я сміялася теж, відчуваючи себе легшою, ніж будь-коли. Потім ми піднялися на оглядовий майданчик. Місто розкинулося внизу, мов море вогнів. Вежі палали, машини тяглися блискучими нитками. І все здавалося безкінечним.
— Бачиш, — сказав він, — це місце вчить мріяти.
Я дивилася вниз і відчувала, як стискаються пальці. Мені хотілося тримати когось за руку, щоб не впасти в цей блискучий вир. Він ступив ближче, майже торкнувся.
— Валентино, — прошепотів він.
Я підвела очі. На мить усе навколо зникло. Ні міста, ні шуму, тільки його погляд.
— Дякую, — сказала я.
— За що?
— За те, що нагадав… я ще жива.
Він торкнувся моєї руки, легко, ніби перевіряв, чи справжня я. І цього дотику вистачило, щоб усе всередині перевернулося.
Пізно вночі він підвіз мене до готелю.
— До завтра, — сказав він. — Ранок принесе нові барви.
— До завтра, — повторила я.
Коли за ним зачинилися двері ліфта, я стояла біля дзеркала й думала: «Це неправильно». Але відразу інший голос шепотів: «А якщо це шанс?» За вікном гуло місто, і в цьому шумі я чула поклик. Поклик долі, від якого вже неможливо було відвернутися.
Наступний ранок пах кардамоном і морем. Я прокинулася раніше за будильник, ніби тіло саме знало — сьогодні щось зміниться. Унизу шуміло місто, сигналили машини, кричали чайки, а в серці билося нетерпіння. Амар зателефонував, щойно я встигла допити каву.
— Доброго ранку, королево, — промовив він так, що навіть просте вітання звучало як комплімент. — У тебе є плани на день?
— Тільки відпочинок, — відповіла я.
— Тоді сьогодні я — твій відпочинок. Збирайся, я заїду за пів години.
Я розгубилася, але погодилася. За тридцять хвилин ми вже їхали вздовж узбережжя. Вітер грав моїм волоссям, а Амар розповідав історії — смішні, неймовірні, іноді схожі на казки. Він говорив про своє дитинство в пустелі, про діда, торговця килимами, про верблюдів, зорі й вітер, які, за його словами, знають усі таємниці людей. Я слухала зачаровано. Його голос звучав як музика. Здавалося, навіть сонце світить інакше, коли він поруч.
Ми приїхали до маленького кафе біля самого моря. Там пахло смаженою рибою, свіжим хлібом і кавою. Він замовив усе сам, упевнено, легко.
— Спробуй це, — сказав він, підсуваючи тарілку з чимось золотавим. — Це мій улюблений десерт, солодощі з фініків і горіхів. Кажуть, вони приносять удачу.
Я взяла ложку, скуштувала, і сміх вирвався сам собою:
