— Куди поїдемо?
— Спершу в старий квартал, де починалося моє місто. Потім сюрприз.
Ми їхали широкими вулицями, і Амар розповідав про кожну будівлю, ніби про живу істоту. Його голос був м’який, оксамитовий, з інтонацією людини, якій подобається бути почутою. Я слухала, і світ довкола ніби ставав чистішим, яскравішим.
Старий квартал нагадував лабіринт. Вузькі вулички, різьблені двері, аромати спецій. На кожному кроці — крамниці, тканини, золото, чай, сміх. Амар купив мені холодний фініковий напій і сказав:
— Тут усе справжнє, без масок. Як ви.
Я не знала, що відповісти, тільки усміхнулася.
Потім він відвів мене до маленького музею. Пісок там лежав у скляних колбах, розділений за відтінками: від білого до кольору карамелі.
— Бачите? — сказав він. — Навіть пісок різний, як люди. Один здається звичайним, а інший блищить на сонці.
— І який із них я? — спитала я, жартуючи.
Він подивився уважно, трохи примружився:
— Ви той, що блищить. Просто ви про це забули.
Ці слова вдарили просто в серце. Уперше за багато років хтось дивився на мене не як на тінь.
Після обіду він повіз мене до моря. Там не було туристів, тільки пустельний берег і гарячий вітер. Пісок співав під ногами. Ми йшли мовчки. Потім він сказав:
— Знаєте, чому я вас запросив?
— Чому?
— Бо ви — рідкість. Жінка, в очах якої живе смуток і сила водночас.
Я відвернулася, щоб він не побачив, як тремтять губи. Від його слів стало страшно й приємно водночас. Ми сиділи на піску, дивилися на захід сонця. Море переливалося червоним і золотим. Сонце повільно опускалося, як у старовинній легенді. Він говорив про життя, про долю, про те, як важливо не боятися. А я слухала й думала: невже зі мною все це відбувається?
Коли він відвіз мене назад до готелю, вже сутеніло. Перед дверима він нахилився й сказав тихо:
— Завтра я покажу тобі Дубай уночі. Там, де зорі ближчі, ніж здається.
Я кивнула, не маючи сили говорити.
У ліфті я дивилася на своє відображення. Очі блищали, щоки палали. Я відчувала, що переступила невидиму межу й назад уже не повернуся. Тієї ночі довго лежала без сну. З балкона долинав шум вулиці, запах прянощів, гул міста. У грудях — легкий страх, але під ним тиха, майже дитяча радість: «Я жива. Я знову відчуваю». І десь у глибині свідомості шепотілося: «Обережно, Валю. Надто красиво, щоб бути правдою».
Увечері, коли сонце остаточно сховалося за вежами, Амар надіслав коротке повідомлення: «Будь готова до дев’ятої. Ніч любить сюрпризи». Я перечитала його кілька разів. Серце калатало. Слово «ніч» раптом стало особливим. Не часом доби, а обіцянкою.
Я довго вибирала сукню. Біла здавалася надто простою, червона — надто сміливою. Зрештою вдягла бірюзову, легку, струмливу. Волосся розпустила, вдягла ті самі бурштинові сережки. Коли я вийшла до готелю, він уже чекав. Біля машини кольору місячного піску. Усміхнувся, злегка вклонився:
— Сьогодні ви прекрасніші за саме місто.
Я засміялася:
— Не перебільшуй.
— Я ніколи не перебільшую, — відповів він спокійно.
Ми їхали нічним шосе. Вогні веж відбивалися у склі, дорога блищала, як дзеркало. У повітрі було відчуття свята. Музика, сміх, запах спецій і бензину. Дубай уночі здавався живою істотою. Дихаючою, сяйливою, п’янкою.
Амар повіз мене до старого порту. Туди, де вода чорна, як нафта, а вогні відбиваються, ніби зорі впали в море. На пірсі стояли яхти, тихо погойдувалися, блищачи хромом. Уздовж берега ліхтарі, м’яке світло, шелест хвиль. Він купив два келихи безалкогольного вина, подав мені, і ми пішли вздовж води.
— Це місто, як жінка, — сказав він, — удень блищить, уночі розкриває таємниці.
Я усміхнулася:
