Коли повернулася до готелю, отримала повідомлення від доньки: «Мам, де ти? Ти не дзвониш».
Я відповіла коротко: «Відпочиваю, все добре», і додала смайлик, уперше за довгий час.
Удень пішла на ринок. Хотілося привезти сувеніри, подарунки. Ринок шумів, як живе серце міста. Торговці вигукували ціни, тягнули руки, усміхалися. Повітря було густе від ароматів: ваніль, мускус, фрукти, смажені горіхи. Я йшла між рядами, витріщаючись на золоті браслети, шовкові хустки. Біля одного прилавка зупинилася. Сережки з бурштину нагадали мені молодість.
Продавець — темноволосий, смаглявий, з очима, ніби зі старого фільму. Він заговорив із м’яким акцентом:
— Гарні сережки для гарної жінки.
Я розгубилася:
— Та я просто дивлюся.
— Дивитися — це вже початок вибору, — сказав він з усмішкою.
Я зніяковіла й засміялася. Він представився:
— Амар. Звідки ви?
— Із півночі, — відповіла я.
— А, холодна країна, гарячі жінки, — підморгнув він.
Я відчула, як щоки спалахнули. Але в цьому було не вульгарне загравання. Легкість, гра, увага. Щось, чого я не відчувала роками. Він показував прикраси, розповідав про кожну, ніби про коштовність з історією. Його голос був теплий, низький, мов музика.
— Візьміть ці сережки, подарунок, — сказав він несподівано.
— Та що ви? — розгубилася я. — Я не можу.
— Можете, за усмішку, — відповів він просто.
Я взяла сережки, легкі, теплі, як сонце. Подякувала й пішла. Але його погляд я відчувала ще довго. Увечері, сидячи на балконі, я тримала ці сережки в долоні й думала: «Навіщо він це зробив? Може, просто ввічливість, може, торговий трюк». Але десь глибоко всередині вже ворушилося щось небезпечне. Відчуття, що життя знову дивиться на мене очима чоловіка.
Наступного дня я знову пішла на ринок. Казала собі, що просто купити фруктів. Але знала, що сподіваюся зустріти Амара. Він стояв на тому самому місці, усміхнувся, ніби чекав:
— Ви повернулися, — сказав він тихо. — Я думав, ви забудете.
— Не змогла, — відповіла я, сама здивувавшись своїй чесності.
Ми розмовляли, сміялися. Він розповідав про Дубай, про піски, про те, як тут живуть люди, не схожі на нас. Я слухала, ніби зачарована. Час минав непомітно. Коли я йшла, він сказав:
— Завтра покажу вам справжнє місто, не для туристів. Згодні?
Я кивнула, не роздумуючи.
Тієї ночі я довго не могла заснути. Місяць висів над морем, а думки кружляли: «Що я роблю? Навіщо?». Але разом зі страхом жила радість. У грудях тихо дзвеніло, як перед грозою. Я не знала, що цей дзвін — передвісник біди.
Я прокинулася раніше за світанок. Повітря в кімнаті було солодке, ніби просякнуте морською сіллю й жасмином. Серце билося швидко, наче знало, що день буде особливим. Учора Амар сказав: «Я покажу тобі справжній Дубай». І ці слова весь ранок крутилися в голові, як заклинання.
На сніданок я спустилася в білій сукні, яку берегла на особливий випадок. Волосся вклала акуратно, губи трохи підфарбувала. І вперше за довгі роки відчула себе жінкою, а не куховаркою зі їдальні. У дзеркалі ліфта відбилося обличчя, в якому раптом з’явилося щось нове. Очікування.
Амар чекав біля входу до готелю. На ньому була біла сорочка, легкі штани, сонцезахисні окуляри. Коли він побачив мене, усміхнувся:
— Ви сьогодні як світанок.
Я зніяковіла, опустила погляд:
