Тетяна купила цуценя в жінки, яка плакала, проте зміна дому не позбавила Рижика туги за колишньою родиною

Віктор намагався цілих двадцять хвилин. Його пальці лише судомно сіпалися, не згинаючись. М’ячик вислизнув із неслухняної долоні й покотився підлогою.

— Досить! — раптом закричав Віктор хрипким голосом.

Він здоровою рукою люто змахнув зі столу масажні валики та еспандери. Предмети з гучним стуком розлетілися кімнатою.

— Годі знущатися з мене! — кричав старий, задихаючись від люті й сліз. — Я старий безпорадний каліка. Я нічого не відчуваю. Моя рука мертва. Дайте мені спокій. Дайте мені спокійно померти в цьому візку.

У кімнаті зависла важка тиша. Ірина застигла у дверях кухні, бліда від переляку. Тетяна навіть не здригнулася. Вона сиділа навпроти Віктора з прямим поглядом досвідченої хірургині.

— Кричіть голосніше, Вікторе! — холодно промовила Тетяна. — Лють набагато краща за апатію. Лють означає, що ви все ще хочете жити, але я не піду, і Рижик не піде.

У цю мить цуценя зробило те, чого ніхто не очікував. Рижик встав, підійшов до гумового м’ячика, що закотився під шафу, й обережно взяв його зубами. Потім він підійшов до старого, який важко дихав. Собака не злякався гучних криків.

Рижик поклав передні лапи просто на коліна Віктора, підняв голову й дбайливо опустив м’ячик у його розкриту здорову долоню. Потім цуценя тихо заскиглило, ткнулося вологим носом у мокру від сліз щоку старого й зазирнуло йому просто у вічі. Погляд вівчарки був сповнений безмежної відданості й німого прохання не здаватися.

Віктор завмер. Його важке дихання почало поступово сповільнюватися. Він подивився на м’ячик у своїй лівій руці, потім на морду собаки. Гнів поволі поступався місцем гіркому сорому. Старий опустив сиву голову.

— Пробач мені, псе, — прошепотів Віктор тремтячим голосом. — Пробач мені, Таню.

— Продовжуємо працювати, — спокійно сказала Тетяна. — Ще десять повторень.

І вони продовжили. Після весни прийшло літо. Рижик стрімко дорослішав. Його незграбні лапи витягнулися, груди стали могутніми, вуха остаточно стали сторч. Він перетворювався на сильну, красиву німецьку вівчарку з розумним поглядом. Тепер він брав активну участь у тренуваннях.

Тетяна вигадала нову вправу. Віктор мав брати шматочки сушеного м’яса з коробки своєю хворою правою рукою й віддавати їх собаці. Спершу пальці не слухалися, їжа падала на підлогу, але Рижик виявляв неймовірне терпіння. Він сидів нерухомо, не намагаючись схопити їжу, що впала, без команди.

Він чекав, поки старий знову зосередиться, захопить пальцями шматочок і піднесе до його морди. Бажання порадувати вірного друга змушувало мозок Віктора вперто прокладати нові нервові шляхи.

У середині липня сталася довгоочікувана подія. Віктор зміг самостійно підняти зі столу дерев’яну ложку й утримувати її протягом двох хвилин. Його пальці тремтіли від колосального напруження, але вони міцно стискали предмет.

На початку серпня Тетяна привезла невеликий брусок сухої липи. Деревина випромінювала слабкий свіжий аромат лісу. Вона дістала зі старої скриньки той самий різець, який Віктор колись сховав під ліжком.

— Час, майстре, — твердо сказала Тетяна.

Віктор подивився на брусок, потім на інструмент. Його серце закалатало. Він не тримав ножа в правій руці понад рік. Тетяна закріпила брусок у невеликих настільних лещатах. Віктор під’їхав у візку впритул до столу. Рижик сів поруч, поклавши підборіддя на край стільниці, й уважно стежив за кожним рухом.

У кімнаті стояла абсолютна тиша. Віктор повільно простягнув праву руку. Пальці злегка тремтіли, але слухалися волі господаря. Він обхопив гладке дерев’яне руків’я різця. Цього разу хватка була справжньою, твердою, упевненою. М’язова пам’ять десятиліть чесної праці прокинулася в його тілі.

Старий приставив гостре сталеве лезо до краю бруска. Він глибоко вдихнув, затримав подих і з силою натиснув уперед. Пролунав тихий сухий хрускіт. Тонка деревна стружка згорнулася у витончене кільце й упала на стіл. Лінія зрізу вийшла ідеально рівною та плавною.

Віктор завмер. Він дивився на зріз дерева широко розплющеними очима. По його зморшкуватих щоках текли сльози, але тепер це були сльози чистої перемоги.

— Вийшло? — хрипко прошепотів Віктор. — Таню, вийшло!