Удар стався раніше за думку. Остап ніби побачив власну руку збоку: короткий рух, кулак, щелепа Владислава. Той відсахнувся, вдарився спиною об стіл, перекинув склянку. Бурштинова рідина розтеклася по документах, розмиваючи чорнило й печатки.
Двері розчахнулися відразу. Охоронці вдерлися до кабінету, заламали Остапові руки за спину. Він не пручався. Лише дивився, як Владислав повільно випрямляється, торкається розбитої губи й усміхається з таким задоволенням, ніби все сталося саме за його планом.
— От тепер усе ясно, — сказав він. — Спалах агресії, втрата контролю. Видно, Ярині є в кого вдатися.
Він жестом звелів охоронцям відпустити Остапа, але обидва лишилися за спиною досить близько.
— Я міг би викликати поліцію просто зараз, — вів далі Владислав. — Напад у моєму домі, свідки, камери. Але я виявлю великодушність. Ви літня людина, приголомшені, не впоралися з емоціями. Один раз я це забуду.
Він сів на край столу. Голос став жорстким, сухим.
— Слухайте уважно. Сьогодні ви їдете. Повертаєтеся до свого тихого життя і більше не з’являєтеся біля цього дому. Я можу переказувати вам гроші. Достатньо, щоб ви не думали про побутові дрібниці: лікування, поїздки, харчування, гідна старість. Ви мовчите, я дбаю про Ярину. Усі отримують те, що їм потрібно.
— А якщо я відмовлюся?
Владислав знизав плечима.
— Тоді завтра Ярина опиниться в закритій клініці. Документи готові. Комісія підтвердить недієздатність. Судові буде достатньо висновків, підписів і свідчень її нападів. Вас звинуватять у незаконному проникненні й нападі. У мене є родич на високій судовій посаді. Як ви думаєте, кому повірять?
Остап мовчав. У голові стикалися образи: Ярина на підлозі, сліди уколів, її шепіт «ти живий?», знімок із ножем, слова про Мирославу, щоденники, які він ховав від самого себе. Найстрашнішим було не те, що Владислав брехав. Найстрашнішим було те, що його удар по минулому не був цілковитою брехнею.
— Подумайте дорогою, — сказав Владислав майже м’яко. — Я не хочу війни. Мені потрібен порядок. Їдьте, живіть спокійно, і сьогоднішній вечір зникне.
Він поклав на край столу візитівку.
— Завтра зателефонуйте за цим номером, якщо оберете розумний варіант.
За хвилину Остапа вже вели до виходу. Він ішов коридором повз дорогі картини, мармур і гладкі стіни, а з вітальні знову долинав сміх. Свято тривало так, ніби біля входу не лежала дружина господаря, ніби ніхто щойно не витирав об неї взуття.
Охоронці вивели його на ґанок. Унизу вже чекала машина. Остап сів і спершу назвав вокзал. Але коли будинок почав віддалятися в задньому склі, він опустив очі на візитівку. На звороті, під надрукованим номером, чужою рукою були швидко виведені слова: «Мельник. Сьогодні. Старий будинок біля набережної. Чекаю».
Почерк був нерівний, поспішний. Хтось устиг підсунути картку так, щоб Владислав не помітив.
Остап стиснув візитівку пальцями й назвав водієві іншу адресу.
