Мельник сів у крісло різко, ніби ноги раптом перестали тримати.
— Два роки тому був закритий благодійний вечір, — почав він. — Владислав прийшов туди як син мого старого партнера. Ми розговорилися. Він сказав, що втомився від порожніх зв’язків, що хоче сім’ї. Говорив переконливо. Дуже спокійно. Мені здалося, він дозрів. Я згадав вашу доньку. Я бачив її раніше на кількох зустрічах: розумна, стримана, красива, з гідністю. Мені тоді здалося, що я роблю добру справу.
Він провів долонею по обличчю.
— Я влаштував їхнє знайомство. Далі все пішло швидко. Квіти, ресторани, поїздки, освідчення. Через пів року весілля. Ярина світилася поруч із ним. Я бачив, як вона на нього дивиться, і думав: вона справді кохає. Потім мені довелося виїхати у справах за кордон майже на кілька місяців. Коли повернувся, почали доходити чутки: молода дружина Корнієнка нездорова, у неї проблеми з препаратами, Владислав возить її по лікарях. Я намагався приїхати, але він щоразу знаходив привід відмовити. То вона спить, то в неї напад, то лікарі заборонили візити.
Мельник підвів очі. У них стояла безпорадна злість — не на Владислава навіть, а на самого себе.
— Сьогодні я побачив її вперше майже за рік. А потім побачив вас. І зрозумів.
— Що саме? — спитав Остап.
— Що він знову йде старим шляхом.
Усередині в Остапа все стиснулося.
— Яким шляхом?
Мельник відкрив рота, але договорити не встиг. Двері розчахнулися без стуку. До кабінету увійшов Владислав. На обличчі знову була світська усмішка, але очі лишалися холодними й нерухомими.
— Назарію Павловичу, — сказав він із м’яким докором. — Гості вас шукають. Не надто красиво залишати людей заради чужих сімейних хвилювань.
Мельник підвівся. Остап помітив, як зблідли його губи. Людина, звикла командувати грошима, зв’язками й чужими рішеннями, боялася Владислава, якому ледь виповнилося за тридцять.
— Я хотів лише…
— Знаю, — перебив Владислав. — Ви хотіли висловити повагу батькові моєї дружини. Шляхетно. Але тепер залиште нас. Мені треба поговорити з Остапом Семеновичем без посередників.
Мельник подивився на Остапа. У цьому погляді була обіцянка. І попередження.
— Ми ще договоримо, — тихо сказав він і вийшов.
Владислав дочекався, поки двері зачиняться. Усмішка зникла з його обличчя так швидко, ніби її зняли, як маску.
— Ну що ж, — промовив він, проходячи до столу й сідаючи в господарське крісло. — Раз уже ви з’явилися без попередження, доведеться поговорити. Тільки обійдемося без вистави.
Він указав на крісло навпроти. Остап залишився стояти біля вікна. Колись такого погляду вистачало, щоб молоді лікарі в шпиталі починали плутатися, якщо намагалися приховати помилку. Владислав витримав його без помітного напруження.
— Як хочете, — сказав він. — Хоча впертість у вашому віці має вже не мужній, а виснажливий вигляд.
— Що ви зробили з моєю донькою?
Владислав зітхнув, ніби йому вкотре доводилося пояснювати очевидне людині, яка навмисне не розуміє. Він висунув шухляду столу, дістав цупку теку й поклав перед собою.
— Я сподівався, що до цього не дійде, — сказав він. — Але якщо ви вирішили шукати злочин там, де є хвороба, дивіться.
Він розгорнув теку. На стіл лягли медичні висновки, рецепти, копії обстежень, фотографії, роздруківки з підписами й печатками. Папери були розкладені так акуратно, ніби їх готували не для лікування, а для демонстрації. Остап помітив це відразу. Справжня історія хвороби майже ніколи не буває такою гладенькою. У ній є різне чорнило, помітки на полях, поспіх, людська присутність. Тут усе виглядало вітриною. Надто правильно. Надто заздалегідь підготовлено.
— У Ярини тяжкий розлад, — промовив Владислав із відрепетируваним смутком. — Усе почалося після зловживання речовинами. Спершу дивні епізоди, потім марення, галюцинації, спалахи агресії. Ви, звісно, одразу мені не повірите. Батькові легше ненавидіти того, хто перебуває поруч із хворою жінкою, ніж визнати саму хворобу. Я приховував це, бо беріг її гідність і вашу старість. Не хотів, щоб ви побачили доньку такою. Але тепер, видно, іншого виходу немає.
Він простягнув фотографію. На знімку була Ярина — розпатлана, з порожнім розширеним поглядом, у кутку кімнати, з ножем, притиснутим до грудей. Вона мала вигляд не нападниці, а загнаної людини.
— Це сталося кілька місяців тому, — пояснив Владислав. — Вона вирішила, що я хочу її отруїти. Кричала, що мусить захищатися. Добре, лікар приїхав швидко.
Остап узяв знімок. Папір був дорогий, зображення чітке, ракурс підібраний так, щоб викликати потрібне відчуття: божевільна жінка з ножем, терплячий чоловік десь за кадром, загроза очевидна. Але погляд лікаря затримався на іншому. На зіницях. На нестійкій позі. На слабкому положенні пальців, які не стискали руків’я, а ніби не розуміли, що тримають. Так виглядає не лють. Так виглядає сплутаність. Розпад координації. Страх. Можливо, отруєння.
— Її оглядали найкращі спеціалісти, — провадив Владислав. — Іноземні консультанти, закриті клініки, професори, яким ви самі, мабуть, довірилися б. Усі кажуть одне: зміни серйозні. Можливо, незворотні.
Він розклав іще кілька аркушів. Переліки препаратів, висновок про ризик для оточення, рекомендації щодо ізоляції. Усе було складено так, щоб читач не знайшов щілини для сумніву: бідна хвора дружина, відповідальний чоловік, небезпека для неї самої й для інших. Остап за своє життя бачив чимало паперів, які перетворювали людину на справу. А справу — на теку, яку легше закрити, ніж зрозуміти.
— Я міг би давно відправити її до закритого закладу, — сказав Владислав. — І мав би на це всі підстави. Але я чоловік, а не кат. Я залишив її вдома. Плачу за лікування. Терплю напади, безсонні ночі, погрози. Можете мене зневажати, але більше за мене для неї не зробив ніхто.
Остап поклав фотографію назад.
— Чому вона лежала біля дверей?
— Бо сама туди лягла, — відповів Владислав без найменшої паузи. — У неї бувають подібні стани. Може годинами лежати на підлозі, може зняти одяг, може запевняти, що в домі чужі люди. Те, що ви побачили, звісно, мало жахливий вигляд. Але я навіть не відразу зрозумів, що наступив на неї. Уявляєте? Настільки звик до цих нападів, що перестав помічати. Ось до чого доводить життя поруч із хворобою.
Він говорив рівно, майже сумно. Непідготовлена людина могла б повірити. Остап не повірив жодній фразі.
— Вона сказала, що ви показали їй мій некролог.
Владислав ледь усміхнувся. Тепер в усмішці було відкрите поблажливе ставлення.
— І ви готові будувати звинувачення на словах жінки, яка позавчора запевняла, ніби стіни кличуть її на ім’я? Я розумію ваш біль. Але реальність не змінюється від того, що вам потрібен лиходій. Ярина хвора. Вона здатна вигадати газету, похорон, що завгодно.
Він підвівся, підійшов до бару й налив собі міцного напою. Скло тихо дзенькнуло об край склянки.
— Давайте говорити чесно, — сказав він, не обертаючись. — Де були ви всі ці півтора року? Донька перестала відповідати, і вас це влаштувало. Ви вирішили, що багатий чоловік усе вирішить за вас. Зручна позиція для батька, який не хоче бруднитися чужою бідою.
Слова влучили точно. Остап не ворухнувся, але всередині болісно здригнулося. Він справді відступив. Не приїхав. Не перевірив. Повірив тиші, бо так було простіше. Старий хірург, який усе життя вимагав доказів від інших, сам задовольнився найслабшими поясненнями, коли йшлося про власну доньку. Він побачив усі відкладені поїздки, усі вечори з телефоном у руці, усі свої «завтра».
Владислав відчув тріщину й почав тиснути саме туди.
— А я був поруч, — вів далі він, повернувшись зі склянкою в руці. — Коли вона не спала. Коли називала мене вбивцею. Коли намагалася кинутися до вікна. Я тримав її, годував, умовляв, викликав лікарів. Я. Не ви.
Він зробив ковток.
— Перш ніж судити мене, спитайте себе: чому вона не довірилася вам, коли все почалося? Може, тому, що знала — ви не приїдете?
Остап мовчав. Відповідь була, але надто слабка, надто схожа на виправдання.
Владислав ступив ближче. Голос його став м’якшим, майже дружнім.
— Ярина розповідала мені про дитинство. Про вас. Про вашу дружину, Мирославу.
Ім’я покійної дружини вдарило несподівано. Остап здригнувся, і Владислав помітив це з ледь прихованим задоволенням.
— Вона казала, як мати боялася порушити ваш порядок. Як ходила домом тихіше, щоб не дратувати великого лікаря. Як плакала у ванній, вмикаючи воду, щоб ви не почули. Як хотіла поїхати до сестри бодай на кілька днів, а ви казали, що вдома вона потрібніша. Добра дружина ж має бути поруч із чоловіком, правда?
— Досить, — промовив Остап. Але голос прозвучав не наказом. Радше проханням.
— Не хочете чути? А дарма. Це важливо. Мирослава померла не від слабкого серця, Остапе Семеновичу. Вона померла від життя поруч із вами. Просто одного разу тіло зробило те, на що душа вже давно зважилася.
Владислав зупинився майже впритул. У його очах миготів темний інтерес.
— Ви впізнаєте мене, так? Упізнаєте, бо я ваш портрет без шляхетної обгортки. Ви називали владу турботою. Я називаю її владою. Ярина обрала мене, бо знала такий дім із дитинства. Ви навчили її: любов — це коли сильний вирішує за слабкого.
Він нахилився трохи ближче.
— Хочете знайти того, хто поклав вашу доньку на килимок? Почніть із дзеркала. Ви почали. Я лише продовжив.
