— Остапе Семеновичу…
Шепіт пролунав тихіше за музику, але чомусь перекрив усе.
Владислав підвів голову. На мить його обличчя ніби застигло. В очах майнула тривога — коротка, гостра, майже невловима. Але він узяв себе в руки надто швидко. На губах знову з’явилася широка гостинна усмішка.
— Батьку! — вигукнув він, сходячи з Ярини й розводячи руки. — Оце несподіванка. Чому ж ви не повідомили? Ми б зустріли вас як належить.
Остап не рушив йому назустріч. Він дивився лише на доньку.
Ярина повільно повернула голову. Рух був таким слабким, ніби на нього пішли останні рештки сил. Її погляд затримався на обличчі батька, але впізнавання прийшло не відразу. Спершу в очах з’явився страх. Потім недовіра. Потім болісна, несмілива спроба згадати.
— Ярино, — сказав Остап.
Голос зірвався й став хрипким.
Її губи здригнулися.
— Тату? — ледь чутно видихнула вона. — Ти… живий?
Владислав миттєво обернувся до гостей, не дозволяючи усмішці зникнути.
— Прошу вибачити нам за сімейну незручність, — сказав він легко. — Дружина давно не бачила батька, а її стан, на жаль, нестабільний. Сильні емоції, перевтома… ви ж розумієте. Дамо їм трохи повітря.
Він ледь помітно кивнув охоронцеві. Той почав м’яко, але наполегливо відводити гостей назад до зали. Люди розходилися повільно, перешіптувалися, озиралися, жадібно намагаючись побачити ще хоч щось, але ніхто не втрутився. Лише Мельник залишився на місці. Він не відводив очей від Остапа, і тепер у його погляді було вже не саме потрясіння. Там була провина. І майже благання.
Владислав нахилився до Ярини, взяв її під лікоть. Вона підкорилася без опору, як людина, яка давно перестала сперечатися навіть із власним тілом. Рукав задерся, і Остап побачив внутрішній бік її руки: синці, маленькі цятки, старі й свіжі сліди уколів. Надто багато. Надто часто.
— Подивися, люба, хто приїхав, — м’яко сказав Владислав, хоча пальці його міцно тримали її за талію. — Твій батько. Хіба це не радість?
Ярина дивилася на Остапа. На секунду в її очах спалахнула ясність — тонка, болісна, майже нестерпна.
— Ти живий, — повторила вона. — А він казав, що ти помер. Газету показував. Там було написано…
— Яку газету? — Остап ступив ближче. — Ярино, що він тобі показував?
Владислав засміявся. Сміх був настільки м’яким, настільки правильно втомленим, що стороння людина сприйняла б його за співчуття змученого чоловіка.
— От бачите, Остапе Семеновичу? — промовив він. — Їй дедалі важче відділяти реальність від вигадки. Лікарі попереджали. Хвороба дає провали, фантазії, жахливі образи. Я не хотів говорити вам одразу, але, видно, доведеться. Ярина тяжко хвора. Психічний розлад, ускладнений залежністю від заборонених речовин. Я лікую її в найкращих спеціалістів. Роблю все, що можна.
Остап дивився йому просто в очі. Тридцять років серед палат, операційних, військових шпиталів і чужого жаху навчили його розпізнавати брехню не лише за словами. Іноді її чуєш шкірою. Владислав говорив без запинки, впевнено, гладко. І саме ця бездоганність робила його мову ще холоднішою.
— Я хочу поговорити з донькою наодинці, — сказав Остап.
— Звісно, — відразу кивнув Владислав. — Але не зараз. Їй треба лягти, прийняти ліки, заспокоїтися. Вам теж потрібно відпочити після дороги. Кімнат у нас вистачає.
— Зараз, — повторив Остап.
Усмішка Владислава стала вужчою.
— Не варто влаштовувати сцену при гостях. Тут люди, від яких залежать серйозні справи. Ви навряд чи захочете в це втручатися. Я підніму Ярину нагору, допоможу їй прийти до тями, а потім ми спокійно поговоримо. Без зайвих очей. По-чоловічому.
Він не чекав відповіді. Підтримуючи Ярину, повів її до сходів. Вона переставляла ноги слухняно, майже механічно, але біля першої сходинки озирнулася. У її погляді було стільки розпачу, що Остап відчув його фізично, як ніж під ребрами.
Він рушив слідом, але перед ним відразу стали двоє охоронців. Один — широкий, важкий, із короткою шиєю. Другий — сухорлявий, уважний, із нерухомими очима. Обидва трималися без грубощів, але в їхньому спокої не було й краплі сумніву.
— Господар просив зачекати в кабінеті, — сказав худорлявий.
Остап міг спробувати пройти. Міг ударити, закричати, влаштувати скандал. Але він надто добре розумів, який це матиме вигляд. Приватний будинок. Охорона. Старий, що проник без запрошення. Владиславові майже не довелося б старатися, щоб виставити його небезпечним і неадекватним. Потрібні були не крики. Потрібні були факти.
— Ведіть, — сказав Остап.
Його провели через хол, повз вітальню, де музика вже знову набирала гучності, ніби нічого не сталося. Кабінет містився в дальньому крилі. Дубові панелі, масивний стіл, шкіряні крісла, книжкові шафи з такими рівними корінцями, що здавалося: ці книжки купували не для читання, а для стіни. Охоронці залишилися за дверима.
Остап підійшов до вікна. За склом темнів сад. Руки тремтіли так сильно, що він зчепив їх за спиною. Це була не старість. І не страх. Це була лють, яку він тримав на надто короткому ланцюгу.
Двері відчинилися тихо. Увійшов Назарій Мельник. За кілька хвилин він ніби постарів. Плечі опустилися, обличчя стало сірим, погляд уникав світла.
— Остапе Семеновичу, — промовив він. — Я не знав. Клянуся, я не уявляв, що він робить із Яриною. Не розумів, наскільки далеко все зайшло.
— Чого саме ви не розуміли? — Остап не відразу повернувся до нього.
— Що відбувається з нею тепер. Я думав, вона щаслива. Це я познайомив їх. Я привів її до нього.
Тепер Остап обернувся. Перед ним стояла людина, яка колись завдячувала йому життям. І цієї миті борг між ними став майже відчутним, важким, як камінь у руках.
— Тоді говоріть, — сказав Остап. — Від початку. Нічого не оминаючи.
