Вона лежала біля входу на декоративному килимку, ніби її залишили там замість забутої речі. Щока торкалася вишивки з вітальним написом, і ця приязна фраза виглядала чудовиськово поруч із її змарнілим обличчям. На Ярині була розтягнута сіра футболка й старі спортивні штани з діркою на коліні. Одна боса ступня визирала з-під тканини; шкіра на ній посиніла від холодної підлоги. Волосся, колись густе й важке, збилося в тьмяні пасма.
Остап раптом згадав, як Мирослава в дитинстві заплітала доньці коси перед школою, як Ярина сердилася, виривалася, а потім однаково бігла до батька показувати банти. Цей спогад ударив так боляче, що він на мить перестав дихати.
Ярина дивилася в стелю. Очі були широко розплющені, майже нерухомі. У них не було ні подиву, ні впізнавання, ні скарги. Лише страшна порожнеча, ніби жива частина її сховалася так глибоко, що вже не знала, як вибратися назовні.
Повз неї проходили гості. Один чоловік переступив через її ноги й навіть не сповільнив кроку. Жінка з келихом скривилася, ніби помітила неприємну деталь інтер’єру, і відвернулася. Двоє далі говорили про справи. Хтось кинув швидкий погляд і відразу відвів очі. Ніхто не нахилився. Ніхто не спитав, чому молода жінка лежить біля дверей боса, чому вона не встає, чому в її очах немає нічого, крім зламаної тиші.
Із вітальні вийшов Владислав Корнієнко, чоловік Ярини.
Остап не відразу впізнав його. На весіллі той здавався уважним, майже ніжним. Тепер в ідеально пошитому сірому костюмі він виглядав гладким, холодним, небезпечно спокійним. Він підійшов до дверей, навіть не глянувши вниз, поставив лакований черевик на живіт дружини й повільно провів підошвою по її одягу. Потім зробив те саме другою ногою. Рух був таким буденним, що в Остапа всередині все обірвалося: так людина витирає взуття об килимок перед входом.
— Не звертайте уваги, — промовив Владислав голосно, з легкою усмішкою, повернувшись до людей у холі. — Наша бідолашна помічниця знову переплутала, де перебуває. Ми ж її не виганяємо, звісно. Жалість усе-таки.
Хтось тихо засміявся. Хтось удав співчуття. Один чоловік відвернувся, але промовчав. І весь цей ошатний натовп, що пахнув вином, парфумами й дорогими тканинами, перетворився для Остапа на сіру пляму. Він бачив лише доньку під чужою підошвою.
Він не закричав. Не кинувся на Владислава. Усередині піднялося таке звіряче, глухе бажання вдарити, що він на мить злякався самого себе. Але роки операційних, фронтових шпиталів і чужої крові втримали його на місці. Якщо він зірветься зараз, Ярина залишиться лежати там само, а його виволочуть за ворота як божевільного старого.
Остап зробив один крок зі службового коридору в хол.
І тієї ж миті у вітальні розбився келих. Дзвін скла вдарив об мармур різко, майже як постріл. Кілька гостей обернулися.
Біля входу до зали стояв високий сивий чоловік у темному костюмі. Біля його ніг розтікалося шампанське, але він не дивився на уламки. Він дивився на Остапа так, ніби в дім увійшла людина, яку давно вважали привидом.
Остап теж упізнав його.
Минуло двадцять років, але такі очі не забуваються. Очі людини, яка одного разу розплющила їх після операції, коли всі довкола вже готувалися визнати поразку. Назарій Павлович Мельник. Колись молодий ділок, який потрапив у страшну аварію на гірській дорозі, з внутрішньою кровотечею й травмами, від яких багато хірургів відступили б іще до першого розрізу. Остап чотири години тримав його життя в руках, збираючи розірване тіло, а потім почув від нього обіцянку: колись він поверне цей борг, яким би не виявився день розплати.
Тепер Мельник стояв серед гостей, блідий, розгублений, і ім’я Остапа зірвалося з його губ майже беззвучно.
