Тепер цей холод ішов разом із ним дорогою до воріт.
За огорожею блищали машини. У вікнах першого поверху миготіли тіні, чулися музика й сміх. Усе виглядало надто благополучно: підстрижений газон, рівні доріжки, приглушене світло, ошатні силуети, спокійний джаз, дорогий запах чужого свята, що долинав навіть крізь холодне повітря. Чим ближче Остап підходив до будинку, тим безглуздішими здавалися йому потерта сумка, старе пальто й потріскані рукавички. Але ця безглуздість раптом додала йому твердості. Якщо Ярина справді просила про допомогу, йому вже не мало значення, який він має вигляд біля чужих воріт.
Він натиснув кнопку дзвінка біля охоронної будки. Ніхто не відповів. Натиснув ще раз, довше. Усередині було порожньо.
Хвіртка виявилася незамкненою — дивна недбалість для дому, де, судячи з усього, любили порядок і контроль. Остап увійшов на подвір’я, перетнув викладену каменем доріжку й піднявся на ґанок. Дверний дзвінок теж лишився без відповіді, хоча за стіною звучали десятки голосів.
Тоді він обійшов будинок праворуч. За рогом відкривалася тераса, а за скляними дверима сяяла простора зала. Чоловіки в дорогих костюмах, жінки у вечірніх сукнях, офіціанти з тацями, люстра над головами — величезна, холодна, схожа на крижану квітку.
Ярини серед них не було.
Біля бічної стіни він помітив вузькі службові двері. Остап штовхнув їх і опинився в довгому коридорі, де пахло хлоркою, мокрою підлогою й господарським милом. Тут усе було іншим: дешевий світильник під стелею, білі стіни, порожнеча, прихований шлях для тих, хто готує, пере, миє, носить і не має потрапляти на очі господарям. Остап пройшов до кінця, відчинив іще одні двері й вийшов у широкий хол.
Там він побачив Ярину.
