Життя без прикрасСтарий будинок біля набережної стояв між сучасними офісними коробками, як забутий містом уламок минулого. Ворота були прочинені. За ними темнів занедбаний сад із голими деревами, мокрими доріжками й потрісканими бордюрами. Мельник сам відчинив двері, перш ніж Остап устиг постукати. Він був без піджака, сорочка розстебнута біля горла, обличчя осунулося.
— Заходьте.
Усередині пахло старим деревом, папером і димом каміна. Вони пройшли до вітальні, де біля вогню стояли два крісла. На низькому столику — графин і келихи. Остап сів, від напою відмовився. Мельник налив собі й випив так, ніби намагався змити смак власного страху.
— Двадцять років тому ви витягли мене з того берега, звідки вже не повертаються, — почав він після довгого мовчання. — Мені майже заплющили очі. Дружині сказали готуватися до похорону. А ви увійшли в операційну й чотири години не здавалися. Сім літрів крові, десятки швів, розірване тіло. Ви зібрали мене наново.
Він поставив келих на стіл. Пальці все ще тремтіли.
— Коли я прийшов до тями, я пообіцяв повернути борг. Я не забув. Жодного разу. І ось ви тут, бо я виявився сліпим там, де мав дивитися.
— Тоді почніть віддавати, — сказав Остап. — Розкажіть про Владислава все.
Мельник заплющив очі.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.