Він підвівся, підійшов до каміна й довго дивився у вогонь.
— Його батько, Роман Максимович, був моїм партнером ще з тих часів, коли чесні способи здавалися нам надто повільними, а совість — перешкодою для справи. Він був жорстокою людиною, але я називав це силою. Коли Владиславові виповнилося п’ятнадцять, Роман попросив мене стати його хрещеним. Я погодився. Тоді це здавалося честю.
Мельник говорив тихо, ніби кожне слово доводилося витягати з горла. Він не намагався мати кращий вигляд, ніж був. У його розповіді не було зручної ролі ошуканого праведника. Надто часто він відводив очі. Надто багато років обирав спокій замість правди. Остап слухав і розумів: перед ним не сторонній свідок, а людина, яка довго стояла поруч зі злочином і називала це діловими зв’язками.
— Хлопець ріс дивним, — провадив Мельник. — Розумний, ввічливий, чарівний. Але ніби порожній усередині. Він не плакав, не жалів, не просив пробачення. Якщо ламав чужу річ, дивився на сльози господаря з цікавістю, а не з почуттям провини. Я думав — характер. Тепер розумію: там від самого початку не було того, що зупиняє людину перед чужим болем.
— Ви говорили про інших жінок, — нагадав Остап. — Із ким він уже так чинив.
Мельник обернувся. Обличчя його спотворилося.
— Перша дружина, Дарина. Донька власника великого банку. Їй було двадцять два. Вони прожили близько року. Спершу він носив її як коштовність: водив на прийоми, тримав за руку, представляв із гордістю. Потім почалися розмови про дивнощі. Владислав скаржився знайомим із виглядом змученого чоловіка: у Дарини психоз, залежність, небезпечні напади. Її помістили до закритої клініки за кордоном. Батьки намагалися чинити опір, наймали юристів, вимагали нових обстежень, але він домігся опіки. Усі документи були оформлені так чисто, що сперечатися з ними здавалося марно. Її майно поступово опинилося під його контролем.
Він знову сів, важко опустившись у крісло.
— Друга — Лариса. Вдова промисловця, старша за нього, дуже заможна, сильна. Вона не була схожа на Дарину: вміла рахувати гроші, сперечатися, дивитися людям у вічі. Я тоді подумав, що поруч із такою жінкою Владислав або стане нормальним, або швидко відступить. Їхній шлюб протримався менше року. Спершу Лариса перестала з’являтися на зустрічах, потім заговорили про депресію, потім у домі почали шепотітися. Ті, хто бачив її незадовго до смерті, згадували не горе, а дивну розгубленість. Вона ніби хапалася за думку й губила її на півслові. Потім — передозування снодійного. Слідство швидко закрило справу: самогубство на тлі тяжкого стану. Владислав отримав майже все.
— І ви нічого не зробили?
— Я не хотів бачити, — сказав Мельник. — Це гірше, ніж не знати. Роман прикривав сина, купував лікарів, тиснув на тих, хто ставив запитання. А я дозволяв собі вірити їхнім версіям. Владислав плакав на похороні Лариси. Я тримав його за плече й жалів. Розумієте? Жалів його.
Він коротко, гірко всміхнувся й одразу замовк.
— Коли він попросив познайомити його з Яриною, я думав, вона стане для нього порятунком. Така жива, світла, чесна. Старий дурень. Люди на кшталт нього не рятуються чужою добротою. Вони живляться нею.
Остап слухав, стискаючи бильця крісла. Лють на Мельника піднімалася важкими хвилями, але поруч із нею жила інша думка: він сам теж не захотів бачити, коли Ярина почала зникати з його життя.
— Коли ви дізналися правду? — спитав він.
— Три місяці тому. Роман помирав. Я прийшов до нього в лікарню. Ми лишилися вдвох, і він раптом почав говорити. Не каятися — вихвалятися. Розповідав, як оформлювали діагнози Дарини, як прибирали незручні свідчення щодо Лариси, як Владислав завжди вмів знаходити слабке місце жінки. Роман пишався сином. Пишався тим, що той уміє брати владу так акуратно, що жертва ще й дякує йому за турботу.
— Чому ви не пішли в поліцію?
Мельник утомлено розвів руками.
— Із чим? Із словами вмираючого старого? Без записів, без документів? Владислав уже надто добре захищений. Довкола нього люди, яким вигідно мовчати. У мене сім’я, діти, онуки. Я злякався. Не виправдовуюся. Просто кажу, як було.
Він подивився на Остапа просто.
— Але сьогодні, коли я побачив Ярину на підлозі, а потім вас у дверях, я зрозумів: якщо знову промовчу, борг, який я носив двадцять років, стане прокляттям. Ви врятували мені життя. А я привів вашу доньку до людини, яка вміє знищувати жінок, лишаючись чистою в очах суспільства.
