Остап підвівся й підійшов до вікна. За склом голі гілки шкребли темне небо. Він намагався думати як лікар: симптоми, факти, зв’язки. Але пам’ять уперто повертала його до слів Владислава про Мирославу.
— Ви сказали, він шукає слабкі місця, — промовив Остап. — Що він побачив у Ярині?
Мельник помовчав.
— Одного разу він назвав її ідеальною. Сказав, що вона сама тягнеться до людини, яка вирішуватиме за неї. Що їй це знайоме.
Остап заплющив очі. Старий біль піднявся зсередини, як вода з розкритого колодязя.
— Він сказав мені майже те саме. Що я схожий на нього.
— Це правда? — обережно спитав Мельник.
Остап довго мовчав. У каміні потріскували поліна, у кімнаті було тепло, але йому здавалося, що він стоїть у крижаній воді.
— Я ніколи не бив Мирославу, — нарешті сказав він. — Не кричав так, щоб сусіди чули. Для всіх я був гідним чоловіком: лікар, непитущий, надійний, той, хто забезпечує дім. Їй казали, що вона щаслива жінка.
Він повернувся до крісла, сів і подивився на свої руки. Ці руки рятували людей. Ці ж руки роками будували невидиму клітку.
— Але я вирішував усе. Що їй вдягати. З ким спілкуватися. Коли виходити. Вона хотіла працювати — я казав, що їй не треба втомлюватися. Хотіла поїхати до сестри — я відповідав, що вдома вона потрібніша. Хотіла другу дитину — я вирішив, що однієї достатньо. І говорив усе це спокійно. Навіть лагідно. Мені здавалося, я дбаю. Я ж знав краще. Завжди знав краще.
