Життя без прикрасОстап підвівся й підійшов до вікна. За склом голі гілки шкребли темне небо. Він намагався думати як лікар: симптоми, факти, зв’язки. Але пам’ять уперто повертала його до слів Владислава про Мирославу.
— Ви сказали, він шукає слабкі місця, — промовив Остап. — Що він побачив у Ярині?
Мельник помовчав.
— Одного разу він назвав її ідеальною. Сказав, що вона сама тягнеться до людини, яка вирішуватиме за неї. Що їй це знайоме.
Остап заплющив очі. Старий біль піднявся зсередини, як вода з розкритого колодязя.
— Він сказав мені майже те саме. Що я схожий на нього.
— Це правда? — обережно спитав Мельник.
Остап довго мовчав. У каміні потріскували поліна, у кімнаті було тепло, але йому здавалося, що він стоїть у крижаній воді.
— Я ніколи не бив Мирославу, — нарешті сказав він. — Не кричав так, щоб сусіди чули. Для всіх я був гідним чоловіком: лікар, непитущий, надійний, той, хто забезпечує дім. Їй казали, що вона щаслива жінка.
Він повернувся до крісла, сів і подивився на свої руки. Ці руки рятували людей. Ці ж руки роками будували невидиму клітку.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.