Мельник не перебивав. Його звична зібраність зникла. Він сидів, нахилившись уперед, ніби боявся зайвим рухом зруйнувати зізнання, яке було потрібне не йому.
— Потім вона почала згасати, — продовжив Остап. — Спершу потроху. Довше сиділа за столом, дивлячись в одну точку. Забувала цукор у чай, хоча любила солодкий. Відмовлялася від зустрічей, на які раніше чекала. Лікарі говорили про серце, тиск, втому. Я сам лікар, але не хотів бачити справжньої причини. Вона перестала просити. Перестала сперечатися. Перестала чекати. Жила поруч, як тінь. А одного разу я повернувся додому й знайшов її в спальні. На обличчі була усмішка. Перша за багато років.
Він ковтнув.
— Ярині тоді здалося, що мати нарешті звільнилася. На похороні вона не плакала. Я думав — шок. Потім зрозумів: полегшення.
Він підвів погляд.
— Після смерті Мирослави я знайшов її щоденники. Тридцять років записів. Спершу хотів закрити зошит після першої ж сторінки. Мені здавалося, я маю право не читати біль, спрямований проти мене. Але потім зрозумів: я надто довго не читав її живу. Там було все. Як вона боїться мого спокійного голосу. Як ненавидить моє «ні», яке звучить як остаточний вирок. Як мріє поїхати й не знає куди. Як молиться, щоб це скінчилося.
Голос Остапа здригнувся.
— Я дочитав до кінця. І зрозумів: я вбивав її не кулаком і не скальпелем. Я вбивав її турботою, у якій не залишив повітря.
Мельник мовчки налив йому трохи коньяку. Цього разу Остап узяв келих і випив, майже не відчувши смаку.
— Владислав має рацію лише в одному, — сказав він. — Ярина виросла там, де любов плутали з владою. Я навчив її шукати знайому клітку. Він це побачив і скористався.
— Це не знімає з нього провини, — тихо промовив Мельник.
— Не знімає. Але й мене не звільняє від відповідальності. Якщо я хочу врятувати доньку, мені треба витягти її не лише з його дому. Мені треба допомогти їй вибратися з того, що я сам колись вклав у її душу.
Він підвівся. В утомлених очах з’явилася твердість. Ще недавно це була лють, готова вдарити. Тепер вона стала холоднішою і глибшою. Остап розумів: порятунок Ярини не буде красивим поривом до дверей. Доведеться йти крізь папери, страх, приниження, власну провину й чужу владу. Але вперше за багато років він не хотів прикритися розсудливістю й відступити.
— Я не поверну Мирославі життя. Не перепишу дитинство Ярини. Але можу витягти доньку з цього дому.
— Як? — Мельник похитав головою. — У нього охорона, документи, лікарі, зв’язки. У вас лише підозри.
— У мене є медичні знання. Я розумію, що бачив: сліди уколів, розширені зіниці, загальмованість, провали пам’яті. Її не лікують, Назарію Павловичу. Її труять. А ще в мене є ви. Ваші зв’язки, гроші й страх, який нарешті можна змусити працювати не на мовчання.
Мельник довго дивився на нього. Потім кивнув.
— Я допоможу. Але якщо ми помилимося або поквапимося, Владислав розчавить нас обох.
— Якщо ми нічого не зробимо, Ярина не переживе його турботи.
Мельник дістав телефон.
— Є одна людина в наглядовій службі. Не святий, але він уміє відрізняти бруд від крові. Потрібні докази: аналізи Ярини, записи камер, свідчення очевидців. Камери в домі є, доступ лише у Владислава. Прислуга мовчить. Лікарі куплені. Вони повторюватимуть те, за що їм платять.
Остап пройшовся кімнатою. У ньому прокидався старий порядок військового шпиталю: якщо не можна дістатися до рани прямо, шукай обхід; якщо не зупинити кровотечу рукою, перетискай вище. Потрібна людина зсередини. Не герой. Не борець. Просто свідок, якому ще не все одно.
— Там має бути хтось, хто бачив достатньо, — сказав він. — І ще не остаточно звик мовчати.
Мельник замислився.
— Домробітниця. Надія. Вона давно в них, ще з часів першої дружини. Сьогодні я бачив її очі. Вона боїться, але знає.
— Зв’яжіться з нею.
— Якщо Владислав зрозуміє…
— Тоді зробіть це заради боргу, про який пам’ятали двадцять років.
Мельник опустив погляд, потім набрав номер.
— Спробую. А ви залишайтеся в місті. До дому не підходьте. Нехай він вирішить, що ви зламалися й поїхали.
Біля дверей вони потисли один одному руки. У цьому потиску не було ні примирення, ні дружби. Лише початок важкої роботи, за яку обидва вже заплатили надто високу ціну.
Остап вийшов у холодну ніч і пішов уздовж порожньої вулиці. У голові звучав рядок із щоденника Мирослави, вивчений проти волі: «Він знову сказав, що так буде краще. Мені лишається або повірити йому, або зникнути. Все частіше думаю, що зникнути чесніше». Ці слова йшли поруч тротуаром, як вирок, який нарешті вимовили вголос.
