Колись, читаючи їх, Остап плакав із жалю до себе. Йому здавалося, що дружина спотворила його любов, зрадила пам’ять про дім, не оцінила всього, що він робив. Тепер сльози були іншими. Без образи. Без бажання виправдатися. У них були сором, пізнє розуміння і страх не встигнути виправити бодай те, що ще можна.
Біля узбіччя зупинилася машина. Остап сів і назвав адресу недорогої готелі.
Номер виявився маленьким: вузьке ліжко, тонкі стіни, каламутне вікно, за яким до ранку шуміли машини. Він не спав. Пальто зняв, але сумку не розібрав.
Кілька разів підходив до умивальника, вмивався холодною водою, повертався на край ліжка і знову брав телефон. У такі години людина починає торгуватися із собою: ще десять хвилин, ще один дзвінок, ще одна думка, з якої раптом складеться план. Але плану без Мельника і свідків не було.
Він сидів із телефоном у руках і чекав. Бездіяльність перетворювалася на тортури.
Остап уявляв Ярину в тій кімнаті. Не знав, чи зробили їй новий укол, чи змусили проковтнути таблетки, чи чує вона сміх унизу, чи знову вірить, що батько мертвий. Кожна хвилина здавалася втраченою. Розум підказував: поспіх може згубити її швидше, ніж отрута. Але серце не хотіло слухати розум.
Його особливо мучило те, що за весь цей час він устиг звикнути до порожнього екрана. Спершу мовчання доньки різало кожен вечір, потім стало тлом, потім майже ввійшло в розпорядок. Людина здатна звикнути навіть до тривоги, якщо називає її обставинами. Тепер ця звичка здавалася йому зрадою, вчиненою не за один день, а сотнями маленьких поступок самому собі.
Телефон задзвонив увечері наступного дня. Номер не визначився.
— Остапе Семеновичу, — сказав Мельник. Голос був напружений. — Я знайшов Надію. Вона згодна говорити, але тільки з вами. Мене вважає людиною Владислава.
— Де?
— Сьогодні о дев’ятій. Вона щовечора виходить по продукти. Їй дозволяють лише короткі відлучки. Старий ринок у центрі, третій ряд, овочевий павільйон. Сіре пальто, синя хустка.
Остап записав усе на клаптику готельного блокнота.
— Є ще дещо, — додав Мельник. — Мій знайомий підняв справу Лариси, другої дружини. Офіційно все чисто, але знайшовся чернетковий запис свідчень домробітниці. До протоколу його не внесли.
— Що вона казала?
— Бачила, як Владислав заходив до дружини незадовго до смерті, а потім вийшов із порожнім флаконом. Наступного дня свідчка відмовилася від своїх слів. Сказала, що помилилася. Слідчий невдовзі отримав підвищення й поїхав.
Остап стиснув телефон.
— Цього вистачить?
— Ні. Але якщо Надія підтвердить схему, якщо ми отримаємо аналіз крові Ярини, справу можна зрушити. Головне — довести, що їй вводять не те, що зазначено в призначеннях.
Після дзвінка Остап відкрив дорожню сумку. Під білизною лежала медична укладка, яку він возив за старою звичкою: шприци, ампули, перев’язувальні матеріали, кілька препаратів, що лишилися після служби. Він перевірив замки, переклав потрібне ближче до верхньої кишені. Він не знав, що знадобиться, але лікарська пам’ять уже вибудовувала можливі варіанти.
На ринок він приїхав заздалегідь. Торговці саме закривали ятки, згортали клейонки, перераховували дрібні купюри. Під навісами висів запах сирої картоплі, кропу, мокрих ящиків і землі. Остап став біля овочевого ряду й удав, що вибирає цибулю.
Надія з’явилася рівно о дев’ятій. Невисока жінка років п’ятдесяти п’яти, зі втомленим обличчям і очима, в яких страх давно став звичкою. Сіре пальто застібнуте до підборіддя, синя хустка ховала волосся. Вона зупинилася поруч, перебираючи моркву, і не глянула на Остапа.
— Я батько Ярини, — тихо сказав він. — Ви просили зустрічі.
Жінка здригнулася всім тілом.
— Не тут, — прошепотіла вона. — За павільйоном двір. Ідіть першим.
Остап пройшов між ятками в темний прохід і вийшов у двір, завалений дерев’яними ящиками. За хвилину Надія з’явилася слідом, озирнулася довкола й притисла сумку до грудей.
— У мене мало часу, — сказала вона швидко. — Якщо затримаюся, він помітить.
— Розкажіть усе, що знаєте.
Надія притулилася до сирої стіни. По її обличчю було видно: вона давно носить ці слова в собі й боїться, що, вимовивши їх, уже не зможе повернутися до колишнього мовчання.
— Я працюю в них п’ять років. Прийшла ще за Дарини. Вона була зовсім молода, добра, постійно сміялася. Перші місяці Владислав ніби носив її на руках: квіти, подарунки, лагідні слова. Усі розчулювалися. А потім вона почала змінюватися.
— Як саме?
— Забувала просте. Могла зупинитися посеред фрази й не згадати, про що говорила. Засинала за столом. Плутала дні. Він казав, що вона перевтомилася, що їй потрібен спокій. Потім почалися страхи. Ночами кричала, ніби хтось ходить у стінах. Відмовлялася їсти, казала, що їжу отруєно.
Надія ковтнула.
— Лікар сказав — психоз. Таблетки їй давав Владислав сам. Вранці й увечері. Нікого не підпускав. Усі казали: який турботливий чоловік. А їй ставало тільки гірше.
— Потім її вивезли?
— Так. До закритої клініки. Він плакав при людях, коли підписував папери. А ввечері влаштував вечерю. Я чула, як він сказав телефоном: «Усе закінчено». І засміявся.
