Десь унизу грюкнули двері. Остап різко повернув голову. У коридорі почулися швидкі кроки. Двері прочинилися, і в щілину зазирнула Надія.
— Швидше, — прошепотіла вона. — Перезміна закінчилася раніше. У вас лише кілька хвилин.
Остап допоміг Ярині сісти. Вона намагалася рухатися сама, але ноги підігнулися, щойно торкнулися підлоги. Він підхопив її за талію, перекинув її руку собі на плече. Донька була майже невагома, і це лякало сильніше, ніж якби вона опиралася.
— Не головними сходами, — сказала Надія. — У кінці коридору службовий спуск. Звідти кухня і задній двір.
Вони пішли в темряві. Ярина намагалася переставляти ноги, шепотіла, що може сама, хоча кожен крок давався їй із болісним зусиллям. Один раз вона вдарилася плечем об стіну й тихо скрикнула; Остап устиг притиснути її до себе, щоб звук не пішов далі. Надія йшла попереду майже безшумно й кожні кілька секунд завмирала, прислухаючись. Сходи виявилися вузькими й крутими. Остап утримував доньку однією рукою, другою чіплявся за поруччя, відчуваючи, як по спині стікає холодний піт.
Унизу чулися приглушені голоси охоронців.
Кухня зустріла їх темрявою і запахом металу. Надія провела їх між столами й холодильниками до дверей у двір. До виходу лишалося кілька кроків.
І в цю мить спалахнуло світло.
Владислав стояв біля протилежної стіни, притулившись плечем до одвірка. На ньому був домашній халат, у руці — келих вина. Він мав не здивований, а майже нудьгуючий вигляд, ніби спостерігав заздалегідь відрепетирувану сцену.
— Яка зворушлива картина, — сказав він. — Батько-рятівник, слабка донька, вірна служниця. Шкода, немає музики.
Остап заслонив Ярину собою. Надія відступила в куток, збліднувши.
— Надіє, — Владислав похитав головою. — А я ж був до тебе добрий. Платив більше, ніж ти варта. Заплющував очі на дрібниці. І ось така вдячність.
— Я нічого не брала, — прошепотіла вона.
— Уже взяла, — м’яко заперечив він. — Точніше, візьмеш, коли поліція знайде у твоїй кімнаті прикрасу моєї дружини. Її поклали туди вранці. Про всяк випадок.
