Остап відкрив флакон і обережно перевірив запах, але остаточної відповіді це не дало. Вирішували не запах і не відсутність етикетки, а все разом: зіниці, дихання, пульс, сліди уколів, загальмованість, слова Надії та його власна лікарська пам’ять. Він дістав шприц і ампулу, протер шкіру на руці Ярини. Руки не тремтіли. У цю мить він змусив серце замовкнути й залишив на поверхні лише лікаря, від точності якого залежить життя.
Укол тривав кілька секунд.
Потім почалося чекання. Найважча дія з усіх. Остап сів на край ліжка й узяв доньку за холодну долоню. Вона була легка й безвладна, як дитина після тривалої хвороби. Він дивився на її обличчя й згадував, як вона босоніж бігала домом, як кидалася йому на шию, коли він повертався пізно, як чекала біля дверей із малюнком у руках. Коли вона перестала чекати? Коли відступила? Коли його любов стала для неї не теплом, а обов’язком?
Минуло десять хвилин. Потім іще. Остап рахував пульс, стежив за диханням, перевіряв зіниці й змушував себе не дивитися на двері. Дім мовчав, і кожна секунда розтягувалася до болю. Він знову стояв на межі між життям і смертю, тільки тепер перед ним було не чуже поранене життя, а його власна дитина.
Він беззвучно просив у Мирослави пробачення за те, що не вберіг їхню доньку раніше.
Раптом пальці Ярини ледь помітно стиснулися. Повіки здригнулися.
— Тату, — прошепотіла вона.
Остап нахилився до неї.
— Я тут, доню. Я поруч.
Вона розплющила очі. Спершу погляд був каламутний, пливкий, але поступово в ньому з’явилася ясність — крихка, тонка, як світло під зачиненими дверима.
— Ти живий, — сказала вона. — Він казав… казав, що тебе немає. Я бачила газету. Я думала, я сама.
— Він збрехав. Я живий. Я приїхав по тебе.
Він говорив і розумів, як важко їй повірити навіть у просту правду. Брехня надто довго була повітрям, яким вона дихала. Правда не могла відразу стати твердою землею.
Ярина спробувала підвестися, але тіло не послухалося. Вона знову впала на подушку, і по скронях потекли сльози.
— Я хотіла подзвонити, коли все почалося. Справді хотіла. Але він забрав телефон. Сказав, ти не приїдеш. Що тобі завжди було легше віддати мене комусь іншому.
Ці слова ввійшли глибше за будь-яке звинувачення.
— Пробач мені, — сказав Остап. — Не за те, що зробив він. Це його злочин. Але за те, що я навчив тебе терпіти чужу владу й плутати її з любов’ю. За те, що не приїхав раніше. Зараз я тут. І більше не піду, доки ти не будеш вільна.
Ярина дивилася на нього так, ніби боялася кліпнути й утратити його.
— Він не відпустить. У нього охорона, папери, лікарі. Він казав, що я його річ.
— Він помилявся.
