Остап відвернувся на секунду. Півтора року донька жила, думаючи, що він помер. Півтора року її світ звужувався до людини, яка сама цей світ ламала.
— Які препарати він їй дає?
— Назв не знаю. Білий порошок у їжу. Укол щовечора перед сном. Він називає це вітамінами. Іноді вона просить не колоти. Каже, що після уколів у кімнаті чужі обличчя, стіни рухаються. Він гладить її по волоссю й відповідає, що це хвороба опирається лікуванню. Після уколів вона спить, але кричить. Уранці руки тремтять, ноги не тримають. Іноді не впізнає мене. Іноді питає, який зараз рік. А коли ненадовго приходить до тями, просить відчинити вікно, бо їй здається, ніби в кімнаті нічим дихати.
Остап подумки складав симптоми. Провали пам’яті. Галюцинації. Розширені зіниці. Тремор. Порушення координації. Не один препарат. Суміш. Достатньо, щоб здорову жінку перетворити на хвору на вигляд, а потім закріпити це паперами.
— Мені треба потрапити до неї сьогодні вночі, — сказав він.
Надія відсахнулася.
— Ні. Це неможливо. Камери, охорона. Якщо він дізнається…
— Він не дізнається, якщо ви допоможете. Ви знаєте дім. Знаєте зміну охорони. Знаєте, де можна пройти.
— Він мене знищить, — прошепотіла вона. — Ви не розумієте. Він може все.
— Розумію. Але якщо ми нічого не зробимо, він знищить Ярину. Повільно, як Ларису. Ви зможете знову стояти поруч і мовчати?
Надія заплющила обличчя долонею. Плечі затремтіли. Остап не квапив. Він розумів: зараз вирішується не лише доля Ярини, а й доля цієї наляканої жінки, у якої майже нічого не лишилося, крім совісті.
— О другій, — нарешті сказала вона. — Уночі змінюється охорона. Іноді буває п’ять хвилин, коли задній двір лишається без нагляду. Я зазвичай перевіряю кухню, мій рух нікого не дивує. Службові двері залишу незамкненими. Якщо замок буде зачинений, значить, щось пішло не так. Тоді не заходьте. Кімната Ярини на другому поверсі, третя праворуч від сходів.
— Дякую.
— Не дякуйте, — Надія дістала старий телефон. — Запишіть номер. Якщо щось зміниться, я напишу. Якщо повідомлення не буде — приходьте.
Вона продиктувала номер і зникла так само швидко, як з’явилася. Остап залишився у дворі серед мокрих ящиків. На годиннику була пів на десяту. До другої залишалося понад чотири години.
У готелі він розклав укладку на ліжку так само ретельно, як колись інструменти перед складною операцією. Перевірив шприци, перев’язувальні матеріали, розчин, сорбент, стерильні серветки, маленький ліхтарик і кілька ампул для невідкладної допомоги. Кожна річ лягла на своє місце, щоб у темряві рука знайшла її без пошуку. Дві ампули він поклав окремо: препарати, які могли допомогти при тяжкому медикаментозному пригніченні й сильній сплутаності свідомості. Він розумів ризик. Без аналізу не можна було знати точний склад того, що вводили Ярині. Але він знову повертався до ознак, до слів Надії, до вигляду доньки, до власного досвіду. Помилка бездіяльності вже одного разу привела його до килимка біля дверей. Якщо він знову зволікатиме, донька може не прокинутися.
Він не намагався переконати себе, що чинить безпомилково. Такої впевненості в нього більше не було, і, можливо, саме тому рухи стали обережнішими. Колись Остап вважав сумнів слабкістю хірурга. Тепер розумів: іноді сумнів — єдине, що втримує руку від самовпевненої жорстокості. Він не мав права на красивий порив, але й на спокійне очікування вже не мав права теж.
За чверть до другої він вийшов із машини за кілька кварталів від будинку. Ніч була чорна, безмісячна. Остап ішов уздовж парканів, тримаючись тіні, із сумкою на плечі. Службові двері виявилися прочиненими. Він увійшов і завмер.
Дім спав. Десь гудів холодильник. У трубі неголосно поскрипувала вода. З кімнати охорони долинав важкий хропіт.
Остап піднявся вузькими сходами. На другому поверсі пахло дорогим деревом і ліками. Треті двері праворуч не були замкнені. Він обережно штовхнув їх.
Кімната виявилася просторою й майже порожньою: ліжко, тумбочка, зачинені штори, слабкий нічник. Ярина лежала на боці в дивній позі, ніби її не вклали, а залишили там, де вона перестала опиратися. Обличчя в напівтемряві здавалося восковим. Остап опустився поруч, намацав пульс. Слабкий, але рівний. Під променем ліхтарика зіниці майже не відреагували. На руках — розсип слідів від уколів. На тумбочці стояв склянка води, блістер без маркування і флакон із прозорою рідиною без етикетки.
