Життя без прикрасНадія обхопила себе руками, ніби змерзла.
— Того вечора я знайшла на подушці записку. Одне слово: «Мовчи». Після цього я більше не ставила запитань. Робила свою роботу й намагалася не бачити. Тільки все одно бачила.
— Що він робить із Яриною? — спитав Остап.
Надія опустила голову.
— Те саме. Тільки обережніше. Вона довго опиралася. Кричала, що піде, намагалася дзвонити вам, зачинялася, відмовлялася від їжі, якщо її приносив він. Перші місяці вона ще була собою. Сильна, жива, зла. І поки в ній була ця злість, у ній лишалася надія. Я бачила, як вона дивилася на нього тоді: не як налякана дружина, а як людина, яка пам’ятає, що має право піти. Його це бавило. Я чула, як він сказав одному знайомому: «Із цією буде цікавіше».
У Остапа кольнуло серце.
— Вона дзвонила. А я думав, що в них просто важке притиряння після весілля.
— Потім він забрав телефон. Сказав, що розмови з рідними шкодять лікуванню. Вона сперечалася. А потім він показав їй газету.
— Некролог?
Надія кивнула. Очі наповнилися сльозами.
— Я бачила. Там була замітка про вашу смерть. Вона три дні плакала. Не їла, не вставала. А він сидів поруч, гладив її по голові й казав, що тепер він її єдина сім’я. Що всі інші пішли.
— Звідки взялася газета?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.