Ольга провела у відділку поліції майже всю ніч: її не оформлювали затриманою, але знову й знову просили пояснити, навіщо вона полізла у вухо дитині, хто їй допомагав і чому все сталося саме в її зміну.
Молодий слідчий був не злим, а байдужно втомленим.
— У них лікарі, камери, охорона, — сказав він. — А у вас що?
Ольга подивилася на свої руки, на білий пил під нігтем від чужого підвіконня.
— Правда.
Слідчий зітхнув так, ніби правда була найнеприємнішим доказом.
Додому вона йшла пішки. Сніг перетворився на сіру кашу. Біля під’їзду сусідка Ганна, волонтерка з першого поверху, вантажила в машину пакети зі шкарпетками й консервами.
— Олю, що сталося?
— Потім.
У квартирі було холодно. На кухні висіла форма Івана, яку вона так і не прибрала до шафи: боялася, що разом із формою прибере надію. Ольга дістала коробку з його речами. Рукавички, блокнот із короткими списками, тріснута запальничка — і прозорий пакет із такими самими вкладишами. Іван приніс їх в останню відпустку й сміявся:
— Бачиш, Олю, сині хвостики. Майже ювелірка.
На боці одного вкладиша стояло «А-17».
Ольга сіла, бо ноги перестали тримати. Потім увімкнула свій старий телефон, де зберігала переслані Іваном фотографії й голосові. Коробки на складі. Накладні. Його долоня з обручкою. На одному знімку, за ящиками з тим самим номером партії, виднівся чоловік у дорогому пальті. Ольга збільшила фото. Сергій Савчук тримав ніж для розкриття упаковки.
Вона знову ввімкнула останнє голосове: «Олю, якщо зі мною щось буде, не вір накладним. Сергій забрав частину коробок до обліку…» Раніше вона чула лише страх за чоловіка. Тепер почула ім’я. Правда, яку вона шукала в паперах і зачинених кабінетах, вилізла з вуха дитини страшною живою тінню, але справжній доказ лежав поруч — маленький, із синьою ниточкою й номером партії…
