Сина багатого чоловіка з дитинства вважали глухим, аж поки звичайна прибиральниця не помітила дивну деталь

Ольга провела у відділку поліції майже всю ніч: її не оформлювали затриманою, але знову й знову просили пояснити, навіщо вона полізла у вухо дитині, хто їй допомагав і чому все сталося саме в її зміну.

Молодий слідчий був не злим, а байдужно втомленим.

— У них лікарі, камери, охорона, — сказав він. — А у вас що?

Ольга подивилася на свої руки, на білий пил під нігтем від чужого підвіконня.

— Правда.

Слідчий зітхнув так, ніби правда була найнеприємнішим доказом.

Додому вона йшла пішки. Сніг перетворився на сіру кашу. Біля під’їзду сусідка Ганна, волонтерка з першого поверху, вантажила в машину пакети зі шкарпетками й консервами.

— Олю, що сталося?

— Потім.

У квартирі було холодно. На кухні висіла форма Івана, яку вона так і не прибрала до шафи: боялася, що разом із формою прибере надію. Ольга дістала коробку з його речами. Рукавички, блокнот із короткими списками, тріснута запальничка — і прозорий пакет із такими самими вкладишами. Іван приніс їх в останню відпустку й сміявся:

— Бачиш, Олю, сині хвостики. Майже ювелірка.

На боці одного вкладиша стояло «А-17».

Ольга сіла, бо ноги перестали тримати. Потім увімкнула свій старий телефон, де зберігала переслані Іваном фотографії й голосові. Коробки на складі. Накладні. Його долоня з обручкою. На одному знімку, за ящиками з тим самим номером партії, виднівся чоловік у дорогому пальті. Ольга збільшила фото. Сергій Савчук тримав ніж для розкриття упаковки.