Життя без прикрасЯ стала біля вікна. У світлі ліхтаря неквапом опускалися сніжинки.
— Яку статтю?
— Мамо, ну не вдавай, що не розумієш. Ти компанію продала?
— Продала.
Він надовго замовк.
— І скільки отримала?
Я не відповіла.
— Мамо, скажи, скільки?
— Достатньо.
Денис важко задихав.
— Це все ти зробила сама?
— Я працювала над цим.
— А мені навіть не сказала.
Я дивилася крізь скло.
— А ти жодного разу не запитав.
Мовчати після цих слів було боляче. Нарешті син заговорив, уже тихіше:
— Давай завтра побачимося. Будь ласка, нам треба поговорити.
— Давай.
Через п’ять хвилин після нашої розмови посипалися повідомлення в сімейному чаті. Денис написав першим: «Треба терміново поговорити завтра вранці». Слідом за ним надійшло від Ольги: «Мамо, будь ласка, поки нічого не коментуй публічно. Треба заздалегідь продумати, як усе це пояснювати людям».
Я дивилася на її слова. Пояснювати людям — наче моє життя було спільною сімейною справою, а роки, які я відпрацювала, по праву належали їм. Відповідати я не стала, відкрила пошту.
Там уже чекали листи, і нові й далі надходили. Журналістам потрібне було інтерв’ю, університети запрошували виступити перед студентами, медичні організації пропонували співпрацювати, інвестори — зустрітися.
Серед них я виділила листа невеликої районної лікарні з області. Лікарі описували старе обладнання й поїздки пацієнтів до обласного центру: без цього було не пройти обстеження й не потрапити до вузького фахівця. Питали, чи можна за допомогою моєї системи поліпшити діагностику в них.
Їм не потрібні були ні мої фотографії, ні інтерв’ю. Скільки грошей я отримала, їх теж не цікавило. Вони хотіли зрозуміти, чи зможе розробка допомогти хворим. Я надіслала одне слово: «Так».
Уранці ми зустрілися в кафе. Ольга прийшла першою, ніяково обійняла мене й сіла навпроти.
— Ти хоч розумієш, у яке становище нас поставила?
Я помішувала каву.
— Що я зробила?
— Тепер через статтю всі питають, як вийшло, що ми нічого не знали.
— Вам і відповідати на ці запитання.
Через кілька хвилин до нас приєднався Денис. Сів біля дружини. Він дивився на мене інакше, ніж тиждень тому: тепер я була для нього вигідною нагодою, а не матір’ю.
— Мамо, могла б хоч трохи розповісти нам про свою роботу, — обережно почав він.
— Мені здавалося, вам нецікаво.
— Ми б допомогли.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.