Життя без прикрасЯ знову згадала нічне повідомлення. А слідом — Раїсину нещиру усмішку, порожні очі, її поступовий наступ на все моє в побудованому мною будинку. Вибрані мною штори вона замінювала. Меблі переставляла, руйнуючи композицію. Онукові не дозволяла брати мої книжки. Від мене хотіли залишити невидиму тінь, яка справно переказує гроші.
— Їм хотілося, щоб мене не стало видно, — сказала я з твердістю удару молотка. — Що ж, зникну. Разом з їхнім дахом. Дайте ручку.
Юрист мовчки подав важку перову ручку. Ні секунди сумнівів. Розчерк. Другий. Дата. Печатка.
Удар печатки об папір нагадав постріл із глушником — негучний, такий, що не допускає заперечень.
— Угоду зареєстровано, — повідомив юрист, квапливо працюючи за ноутбуком. — Електронний підпис дає змогу завершити перехід права за кілька годин. Увечері законним власником уже буде фонд.
Я підвелася з незвичною порожнечею всередині. Ні торжества, ні зловтіхи не було; було відчуття завершеної роботи. Наче вдалося знести аварійну будівлю, перш ніж вона завалилася на перехожих.
— Дякую, Степане. Приймай гостей. Скоро до них дійде, що замки вже інші.
Після задушливого кабінету осіннє повітря здалося особливо прозорим і холодним. Я глибоко вдихнула, намагаючись наповнити киснем порожнечу в грудях, і попрямувала до машини. Біля неї за звичкою дістала телефон із сумочки. Мабуть, хотілося ще помучити себе надією: раптом Андрій написав, що був неправий і просить пробачення. Ні, повідомлень не було.
Натомість соціальна мережа запропонувала допис Раїси. Я торкнулася кружечка з її фотографією, і відразу з’явився сад. Мій сад із рідкісними гортензіями, відтінки яких я добирала так, щоб цвітіння переходило з кольору в колір, як на акварелі.
Раїса йшла, знімаючи себе; зображення тремтіло. Несмаковите пальто кричало кольором фуксії, палець із манікюром указував кудись убік.
— Дівчатка, дісталися нарешті й до цього! — верескливо, з манірними інтонаціями оголосила вона. — Уже наступного тижня саду не впізнаєте. Досить цієї бабусиної нудьги!
Об’єктив повернувся до кованої альтанки. Її за ескізами дев’ятнадцятого століття робили для мене найкращі майстри. Уранці я сиділа там із чаєм і дивилася, як над річкою тримається туман. Це було моє святилище, місце, звідки я черпала сили.
— Почнемо із цього убозтва: під знесення! — Раїса наблизилася й дорогим чоботом копнула витончену ковану ніжку. — Поставимо величезний гриль, влаштуємо барбекю, джакузі. Колишня господиня, схоже, вважала, ніби в саду годиться сидіти з книжкою, замість того щоб нормально відпочивати. Ну сміх та й годі! Гаразд, дівчатка, цілую, вибирайте вбрання на вечірку!
Запис закінчився. Посеред брудної промислової стоянки я стояла, стиснувши телефон так, що побіліли кісточки пальців. Десь глибоко ще залишалася крихітна, нерозумна материнська жалість до сина. Тепер згасла і вона.
Раїса сама підписала собі вирок. Раз вона зібралася зносити альтанку, чекати я більше не хотіла. Відкрила контакти й зателефонувала Степанові.
— Із переїздом не зволікай, Степане, — сказала я, дивлячись на згаслий екран. — Людей відправляй сьогодні. І перекажи, щоб не соромилися.
Додому я повернулася, а подумки залишилася на кручі. Їхній розпорядок був знайомий мені краще, ніж їм самим. Уявлялася святкова метушня — нервова, прикрита веселощами. Я розраховувала, що моє «Гаразд» прозвучить для Андрія й Дарії як відбій повітряної тривоги. Здавалося, я майже відчуваю, з яким полегшенням вони видихнули.
Напевно, Андрій уже встиг сказати дружині, що мати заспокоїлася, а Раїса вирішила, ніби нарешті вказала мені моє місце. Вони сприйняли мою відповідь як зламану гордість, як готовність проковтнути образу й залишитися відкинутою. Дурні. У статиці це «Гаразд» означало стан системи перед запланованим обваленням.
Я сіла за комп’ютер. Панель «Розумного будинку» відкрила переді мною графіки, записи активності, відеопотоки з камер. Програми цієї системи я писала сама; кожен датчик, привод, логічний вузол був мені знайомий. Тепер на великому моніторі жив будинок, який переставав бути моїм.
Камера біля воріт показала кур’єра. Степан не зволікав: мотоцикліст у яскраво-жовтій формі вже злізав біля кованої хвіртки й натискав на дзвінок. Цупкий конверт із червоною смугою містив повідомлення про зміну власника. Офіційний папір — юридична бомба.
Андрій, який відчинив хвіртку, мав заклопотаний вигляд: розкуйовджене волосся, засукані рукави дорогої білої сорочки. Притиснувши телефон плечем, він розмовляв зі службою, що обслуговувала свято.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.