Життя без прикрасКур’єр простягнув планшет.
— Вам доставка…
— Мені, мені, давайте!
Андрій квапливо провів стилусом по екрану, не завдавши собі клопоту подивитися, хто відправник, і вихопив конверт. Моє серце відбивало рівний ритм, наче метроном. Я подумки вимагала: прочитай, сину, хоча б напис прочитай, зрозумій, чого ти щойно позбувся.
Він не прочитав. Конверт полетів на тумбочку в передпокої, поверх купи подарункових коробок із золотими й червоними стрічками. Для нього повідомлення було черговою листівкою чи рахунком, дрібницею, що заважала головній події року — урочистостям тещі.
П’ятирічному Кирилкові потрібні були торт, друзі й місце, де можна побігати. До його дня народження світський раут Раїси стосунку не мав. Із сімейного чату мене забули видалити, і списки запрошених я бачила: чиновники, ділові партнери, корисні знайомства. Їм вона збиралася демонструвати достаток, до якого сама не мала стосунку.
Я відвела погляд від зображення передпокою. На сина дивитися було боляче; жалість змішувалася з огидою. Не бачити того, що відбувається, він волів сам.
Поверх відеопотоку спалахнуло червоне попередження: «УВАГА: Спроба зміни прав адміністратора». Я насупилася й перевірила журнал. До кореневих налаштувань безпеки намагалися ввійти з планшета у вітальні.
Я не сумнівалася, що за планшетом Раїса. Вигнати мене з дому їй, видно, було замало — тепер знадобилося стерти й цифровий слід. На мою думку, вона підбирала майстер-код, щоб я не змогла навіть відчинити ворота віддалено, якщо надумаю приїхати. Замкнути замок зсередини.
На екрані з’являлися спроби входу: дати народження онука, знайомі імена, нехитрі поєднання. «12345». «Андрієві». «Кирилко2019». А систему я захистила 256-бітним шифруванням. Наївність цих спроб була разючою.
«Відмовлено в доступі». Знову: «Відмовлено в доступі». Потім — блокування користувача на шістдесят хвилин.
Я уявила Раїсу розгубленою, злою, як вона стукає довгим нігтем по планшету. Напевно, тепер винною була «дурнувата техніка».
— Керувати захотілося, Раїсо? — прошепотіла я, дивлячись на курсор. — Щоб у будинку все стало по-твоєму? Архітектор створює середовище. Давай влаштуємо тут середовище до пари твоєму єству.
Пальці швидко пробігли клавіатурою, відкриваючи ручне керування кліматом. Будинок тримав тепло, наче термос, зате потужні кондиціонери були розраховані на літню спеку. У вкладках вітальні й бенкетної зали стояло плюс двадцять чотири градуси — тепло, затишно, зручно для свята. Я посунула повзунок ліворуч і задала плюс п’ятнадцять.
Трубам такий холод не загрожував. Зате вечірні сукні з відкритими плечима переставали бути зручним вбранням. Я знала, як непомітно починає проймати холод: спершу мерзнуть руки, потім плечі, а невдовзі здається, що самі стіни віддають крижаним повітрям.
Далі я дісталася до теплої підлоги. Зональним опаленням у цьому проєкті я пишалася; керамогранітом приємно було ходити босоніж. Тепер навпроти нього з’явилося «ВИМКНЕНО». Підлоги мали перетворитися на крижані плити: камінь, вистигаючи, витягував би тепло з кімнат.
Залишалося світло. Я завжди пояснювала Андрієві, що освітлення задає настрій. Для вечірки обрали теплий тон, 2700 кельвінів: свічки, вогнище, близькість, розслабленість. За нього обличчя гарнішають, вади шкіри менш помітні.
У сценарії «Вечір» я встановила 6500 кельвінів. Операційна. Морг. Безжальна стерильна білизна витягне назовні зморшки, кожен шар штукатурки на обличчі, будь-яку плямку на сукні. Їжа під таким світлом здається несмачною, люди — нездоровими й змученими. Від нього тривожно, хочеться якнайшвидше піти.
Я застосувала зміни й закрила доступ до ручного переналаштування з настінних панелей. Показники на моніторі почали рухатися, температурна крива повільно пішла вниз.
Відкинувшись на спинку стільця, я залишилася в теплі й тиші своєї квартири. У будинку за дванадцять мільйонів тим часом наставала кліматична зима. Холодна війна, якої вони домагалися, почалася.
Степан обіцяв привезти своїх «гостей» у самий розпал веселощів. Поки залишалося чекати. Нехай Раїса пояснює світським левицям, чому розкішний особняк нагадує приймальне відділення районної лікарні в листопаді.
Я закрила ноутбук. Можна було випити чаю.
На чаї в порцеляновій чашці вже з’явилася тонка плівка. Я не відпила ні ковтка: за бажанням помститися прокинулося інше, знайоме за роки роботи, — потреба розібратися в механізмі того, що відбувається. Інженер.
Тріщину на фасаді можна сховати під штукатуркою. Та якщо просідає фундамент, доведеться копати, доки не знайдеться причина. Такою тріщиною стала для мене Раїса. Її майже тваринна агресія, несамовите прагнення зачинити переді мною двері збудованого мною будинку потребували пояснення. Звичайної неприязні злої свекрухи для цього було замало.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.