— Стояти, — голос отця Кирила пролунав сухо, як клацання затвора.
Тіні завмерли. Один із непроханих гостей смикнув рукою, і в темряві блиснув ніж. Але Гордієнко рушив швидше, ніж від нього можна було чекати. Вік і ряса не стерли пам’яті тіла. Короткий удар по передпліччю — ніж дзенькнув об плитку. Другий устиг підняти каністру, але священник перехопив зап’ясток, різко розвернув нападника й ударив його плечем об цегляну стіну.
— За храм питають інакше, — сказав він, притискаючи обох до землі.
На його подив, це були не досвідчені бандити, а двоє молодих хлопців у спортивних костюмах. Вони важко дихали, тремтіли й дивилися на нього з таким страхом, ніби перед ними стояв не священник, а вирок.
— Нам заплатили! — завив один. — Сказали тільки налякати, трохи підпалити, щоб ви поїхали. Ми не знали, що ви… такий.
— Хто заплатив?
Гордієнко притис коліно до спини другого.
— Говори. Або я на кілька хвилин забуду, що на мені ряса.
— Людина від Дорошенка. Їхній юрист. Він лишився на волі. Не бийте, будь ласка.
За десять хвилин до храму під’їхав Остап із людьми. Вони чергували неподалік на прохання генерала. Нападників посадили в машину, каністри забрали як речові докази.
— Командире, ви цілі? — Остап тривожно оглянув його. — Знову самі в рукопашну? Ми ж залишали тривожну кнопку.
— Вони прийшли палити храм, Остапе. Чекати було не можна.
Вранці селище говорило тільки про нічний напад. Ті, хто хотів залякати священника, досягли протилежного. Люди побачили: він не ховається, не їде, не просить замести все заради тиші. Він захищав місце, де хрестив їхніх дітей, відспівував старих, слухав сповіді й власними руками лагодив стару огорожу.
Надвечір біля воріт вишикувалася черга. Люди приходили зі своїми історіями. В одного Дорошенко віджав землю. В іншого Савченко вимагав гроші за проїзд машини з хворим. Третій роками платив за право торгувати на ринку. Літня жінка принесла зім’яті квитанції, фермер — блокнот із датами зупинок, водій — запис із реєстратора.
Хтось мовчав роками зі страху. Хтось підписував папери не читаючи, аби тільки відчепилися. Хтось віддавав останні заощадження, щоб не чіпали сім’ю. У кожного був свій сором, своя образа, своя втома від безпорадності. Люди говорили тихо, часто озираючись на дорогу, ніби й тепер чекали службову машину з-за повороту. Але що довшою ставала черга, то прямішими ставали спини. Страх, вимовлений уголос, уже не здавався особистим вироком.
Отець Кирило стояв на ґанку з зошитом і записував усе: імена, дати, суми, номери машин, прізвища свідків. Він не квапив, не перебивав, іноді тільки наливав води тим, у кого тремтів голос. Слова виходили важко, але разом із ними назовні виходив страх, який надто довго жив під язиком.
Тепер справа вже не обмежувалася хабарем на дорозі. Починався кінець угруповання, яке роками душило весь район, і кожен новий голос робив цей кінець ближчим…
