Судовий процес почався за три місяці. Зала була переповнена: журналісти стояли біля стін, потерпілі зайняли лави, люди перешіптувалися й одразу замовкали, коли працівник суду просив тиші. Савченко сидів за склом уже без форми, у сірому светрі. Він помітно постарів, ніби ці місяці стерли з нього шкіру колишньої нахабності. Поруч із ним був Дорошенко, який опускав обличчя й ховався від камер.
Коли до зали увійшов отець Кирило, шум стих сам собою. Він був у повному священницькому облаченні, але йшов ходою, якою колись проходив стройові огляди. Його присутність не тиснула й не лякала; вона просто витісняла з повітря той каламутний страх, до якого люди встигли звикнути.
— Свідку Гордієнко, пройдіть до трибуни, — сказав суддя.
Свідчення тривали чотири години. Отець Кирило не пропустив жодного значущого руху на трасі, жодної погрози, жодної репліки, яка могла пояснити намір. Він говорив спокійно, без помсти, іноді зупинявся, щоб суддя уточнив формулювання, і знову повертався до фактів. Кожне речення лягало в справу важким каменем.
Він говорив не тільки про себе. Він показував систему страху: як люди переставали скаржитися, бо скарги зникали; як форма зі знака захисту ставала знаряддям побору; як влада без совісті вимагає від слабкого не поваги, а покори. У його словах не було красивої злості. Була суха точність людини, яка знала: якщо змішати емоцію з фактом, винні знову сховаються в тумані…
