Свекруха заявила, що їй начхати на день народження Іри, і зажадала їжі, а потім до будинку прийшла сусідка

Свекруха розгубилася.

— До чого тут це?

— Просто цікаво. — Іра сперлася на стільницю. — Коли працюєш на швидкій допомозі, вчишся швидко оцінювати, що ще можна врятувати, а що вже ні. Це важлива навичка. Не витрачати ресурс на те, що вже не допоможе.

Вона подивилася на свекруху.

— Я чудово вмію робити таку оцінку. Просто довго не застосовувала її тут. Це була моя помилка.

Світлана дивилася на неї.

— Ти на що натякаєш?

— Ні на що не натякаю, — сказала Іра. — Кажу прямо.

І вийшла з кухні.

Наступні дві години були дивними, зовні тихими й дуже напруженими всередині, наче повітря перед грозою, коли дерева вже не ворушаться, а птахи замовкли. Максим ходив квартирою, не знаючи, куди себе подіти. Світлана двічі відчиняла двері до кімнати, де сиділа Іра, і обидва рази мовчки знову зачиняла.

Іра сиділа за своїм маленьким столом біля вікна й працювала. У неї було кілька невиписаних направлень, які вона взяла додому на п’ятницю, і вона виписувала їх методично, охайним почерком.

О п’ятій годині Максим постукав і зайшов.

— Ір, нам справді треба поговорити.

— Я слухаю, — сказала вона, не відриваючись від паперів.

— Не так. Сядь нормально, будь ласка.

Вона відклала ручку, повернулася до нього. Він сів на край ліжка, там, де завжди сідав, коли хотів серйозної розмови. Іра дивилася на нього й думала, що добре його знає. Або думала, що знає. Тепер не була певна, що це одне й те саме.

— Я не хочу втрачати сім’ю, — сказав Максим.

— Шкода, — сказала Іра.

— Шкода? — Він підвів очі. — Це все, що ти можеш сказати?

— Я можу сказати багато, — відповіла вона. — Але спершу скажи мені ти: скільки місяців це триває з Ларисою?

Він помовчав.

— Сім. Усі сім місяців.

Іра кивнула, склала руки на колінах. «Отже, з минулого вересня», — подумала вона.

— У вересні ти сказав мені, що на дачі треба полагодити ґанок. І їздив туди три вихідні поспіль. Я ще тоді запропонувала поїхати разом. Ти сказав, що там брудно й мені нема чого туди їхати.

Максим дивився в підлогу.

— Знаєш, що мені прикро? — сказала Іра. — Не зрада сама собою. Прикро те, що ти весь цей час дивився, як твоя мати зі мною розмовляє, і мовчав щодня сім місяців. Ти бачив, як вона жбурляє в мене каструлі? І мовчав. І водночас їздив до іншої жінки й думав, що маєш на це право, бо ти годувальник і голова сім’ї.

Вона говорила рівно, не підвищуючи голосу.

— Оце мене ображає. Не вона. Ти.

Максим підвів голову. На його обличчі було щось — не каяття, ні, щось складніше. Розгубленість людини, яка звикла до певної ролі й раптом виявила, що ця роль скінчилася, а нової в неї немає.

— Ір, я не знаю, як… — почав він.

— Не треба, — перебила вона. — Я не прошу пояснень. Я прошу про одне.

— Про що?

— У понеділок ми йдемо до нотаріуса й оформлюємо угоду про поділ майна. Добровільно, без суду. Я пропоную чесний поділ. Мої два з половиною мільйони — це моя частка, решта навпіл. Квартиру виставляємо на продаж, або ти викуповуєш мою частку. Мені потрібен місяць, щоб знайти житло й переїхати.

Максим довго мовчав, потім сказав:

— А якщо я не погоджуся?

— Тоді буде суд, — сказала Іра. — Це довше, дорожче й неприємніше для нас обох, але я готова.

Він пильно дивився на неї, наче бачив уперше.

— Ти вже все вирішила?

— Так.

— Коли?

— Сьогодні вранці, — сказала вона, — після того, як твоя мати влучила каструлею в спинку мого ліжка.

Світлана дізналася про розмову негайно. Максим, вийшовши з кімнати, пройшов просто до матері, і за зачиненими дверима вітальні почалася приглушена, але вочевидь гаряча розмова. Іра її не слухала. Вона надягла навушники, увімкнула щось тихе й зайнялася своїм столом. Перебирала папери, відкладала потрібне, викидала зайве. Маленький ритуал порядку.