Свекруха заявила, що їй начхати на день народження Іри, і зажадала їжі, а потім до будинку прийшла сусідка

— Отже, вирішила розлучатися, — сказала вона, ставши у дверях кімнати. — Розумниця, розуму вистачило лише на це. Нормальна жінка пробачає, працює над собою, зберігає сім’ю. А ти кидаєш усе за першої ж трудності.

Іра зняла один навушник.

— Сім місяців — це перша трудність? — запитала вона.

— Що ти знаєш про труднощі? Я своєму пробачала, і все було добре.

— Світлано Аркадіївно, — сказала Іра. — Ваш чоловік помер у шістдесят один рік від другого інфаркту. Перший був у п’ятдесят вісім. Я не знаю, що між вами було. Це ваша справа. Але мені не потрібен такий приклад для наслідування.

Тиша. Світлана розтулила рота й стулила. Потім розтулила знову.

— Як ти смієш? — видихнула вона. — Про небіжчика.

— Я не кажу нічого поганого про вашого чоловіка. Я кажу про себе, — спокійно сказала Іра. — Про те, чого я не хочу для свого життя. Це моє право.

— Право вона знайшла! — Голос Світлани сягнув тих висот, яких досягав у неї в особливо напружені моменти. — Та якби не Максим, де б ти жила? У своїй орендованій комірчині. Це його квартира!

— Наша квартира, — сказала Іра. — Придбана в шлюбі. Я вклала два з половиною мільйони власних коштів. Це підтверджено документально.

— Які мільйони? Бабусина халупа?

— Бабусин будинок, який продали за три мільйони двісті тисяч. — Іра говорила рівно. — Я можу показати договір купівлі-продажу, якщо хочете.

Світлана, здається, не чекала цифр. Вона замовкла на кілька секунд, і це мовчання було красномовнішим за будь-яку відповідь.

— Так, — сказав Максим із-за її спини. Він теж вийшов у коридор і стояв, прихилившись до стіни. — Мамо, годі, це вже не допоможе.

Світлана обернулася до сина з таким виглядом, наче він щойно зрадив її просто в неї на очах.

— Ти на її боці?

— Я ні на чиєму боці. Просто годі кричати.

— Годі кричати! — Вона сплеснула руками. — Вона руйнує вашу сім’ю! А ти — «годі кричати»! Я все покинула, переїхала до вас, допомагала, як могла.

— Світлано Аркадіївно, — неголосно перебила Іра, але так, що свекруха урвалася. — Я хочу сказати вам дещо один раз, без скандалу.

Вона встала, підійшла до дверей кімнати, сперлася на одвірок, дивилася на свекруху прямо.

— Ви живете тут два роки без реєстрації, без договору, без оплати комунальних послуг. У вас є власна двокімнатна квартира в хорошому районі. Ви здаєте її за двадцять дві тисячі на місяць. За два роки — це п’ятсот двадцять вісім тисяч. Ці гроші йшли особисто вам. У господарство ви не вклали ані копійки. Я все це знаю достеменно, бо веду бюджет і бачу всі витрати.

Світлана мовчала. На її обличчі читалося щось нове. Не гнів, а щось ближче до розгубленості.

— Крім того, — вела далі Іра, — за законом особа, яка не має права користування житловим приміщенням або втратила його, зобов’язана звільнити це житло. Ви ніколи не мали права перебувати тут ані юридично, ані за реєстрацією. Це означає, що вас можуть виселити в судовому порядку.

Тиша була щільною, майже відчутною.

— Я не подаю до суду, — сказала Іра. — Це не погроза, це просто інформація. Але я прошу вас зрозуміти: те, що тут відбувалося два роки, — це не норма, і тривати так більше не буде.

Світлана повільно повернулася до сина.

— Максиме, — сказала вона. Голос був тихим. Це було страшніше, ніж коли вона кричала. — Ти чуєш, що вона мені каже?

— Чую, — сказав Максим і більше нічого не додав.

Це був, мабуть, перший раз за три роки, коли він не став на бік матері. Не тому, що раптом прозрів. Іра була досить реалістичною, щоб не чекати прозрінь. Просто, вочевидь, щось у сьогоднішньому дні вибило його зі звичної ролі, і він стояв біля стіни розгублений, як хлопчисько, якому пояснили правила гри, яку він уважав виграною.