Свекруха заявила, що їй начхати на день народження Іри, і зажадала їжі, а потім до будинку прийшла сусідка

Бабуся померла, коли Іра була на другому курсі медучилища. Будинок оформили на неї, єдину онуку. Вона не витрачала ці гроші сім років, тримала на рахунку, потроху додавала із зарплати, думала колись купити власне житло. Потім зустріла Максима, і вони купили разом.

Іра пам’ятала, як Оксана, тоді вони ще тільки починали спілкуватися, якось після лекції за кавою сказала їй:

— Якщо купуватимеш житло в шлюбі за свої дошлюбні гроші, вимагай нотаріально засвідчену угоду про те, що ця частина — твоя особиста власність, або хоча б розписку від чоловіка, що гроші твої.

Іра тоді засміялася. Здавалося смішним і зайвим думати про таке, коли ти щойно розписалася. Але розписку попросила. Максим підписав не замислюючись, із виглядом людини, яка робить це, аби дружина заспокоїлася. Тепер ця розписка лежала в зеленій папці в її сумці.

Вона зателефонувала мамі.

— Донечко. — Мамин голос був теплим і водночас трохи тривожним. Вона завжди так говорила з Ірою відтоді, як та виросла й почала жити окремо. — З днем народження. Я тобі зранку хотіла зателефонувати, а потім думаю: «Раптом іще спиш? Дай зачекаю». Як ти?

— Мамо, — сказала Іра. — Я гаразд. Просто хотіла почути тебе.

Пауза.

— Ірочко, щось сталося?

— Так, серйозне. Серйозне, але я впораюся.

— Ти приїдеш?

Іра дивилася на ще голі дерева вздовж тротуару. На них щойно починали прокльовуватися бруньки, маленькі, темно-зелені, наче хтось розставив крихітні цятки по всіх гілках.

— Не сьогодні, — сказала вона. — Мені ще треба дещо зробити тут, але скоро. Мамо, у вас можна буде пожити якийсь час?

Мама не запитала навіщо, просто сказала:

— Ключ на старому місці, приїжджай, коли захочеш, ми завжди раді.

Іра відчула, як щось у грудях трохи відпустило. Не розчинилося, ні, просто дихати стало трохи вільніше.

— Дякую, мамо.

— Бережи себе, Ірочко. Я люблю тебе.

— Я тебе теж.

Вона прибрала телефон і пішла далі. Думала про дачну сусідку Валентину, про те, як та прийшла сама, без дзвінка, з конвертом у руці й виразом людини, яка зробила те, що мусила, хоча могла б і не робити. Іра була їй вдячна не за фотографії, а за те, що прийшла, за те, що вважала це за потрібне.

Потім вона думала про Ларису, ту саму світловолосу жінку з фотографії, яка стояла на їхній дачі в її фартусі та сміялася. Іра намагалася знайти в собі ненависть і не знаходила, лише втому. Лариса її не цікавила. Лариса була наслідком, а не причиною.

Причина була іншою. Причина полягала в тому, що Іра три роки мовчки приймала те, чого приймати не слід було. Заплющувала очі на те, що бачила. Йшла до іншої кімнати, коли треба було залишатися. Мовчала, коли треба було говорити. Не через слабкість — вона не була слабкою. Через якусь хибну делікатність. Через бажання не ламати того, що ще, здавалося, можна було зберегти. Зберігати більше не було чого.

Вона зайшла до аптеки на розі, купила собі про всяк випадок таблетки від головного болю й маленький шоколадний батончик. Вийшла, відкрила батончик просто на вулиці, з’їла. Гіркий шоколад — її улюблений, 72%. Максим його не визнавав. Казав, що нормальні люди їдять молочний.

Нормальні люди. Іра пирхнула.

Повернулася додому за годину. На кухні було прибрано. Світлана помила тарілки після обіду, що траплялося вкрай рідко й завжди було ознакою того, що вона щось задумала або хоче мати добрий вигляд перед чимось важливим.

Максим сидів у кімнаті з телефоном. Іра пройшла повз. Він не підвів голови. Вона переодяглася, повернулася на кухню, налила собі води.

— Я думала, ти не повернешся, — сказала Світлана. Голос був майже нейтральним, що теж було нехарактерно.

— А куди я дінуся? — відповіла Іра.

— Куди дінешся? — Свекруха помовчала, потім сказала вже іншим тоном, трохи примирливим, що саме по собі було явищем нечуваним: — Ір, ну ти ж розумна баба, розумієш? Усі мужики такі. Максим хороший, він сім’ю годує, дах над головою забезпечує. Життя є життя, треба вміти крізь пальці дивитися.

Іра поставила склянку.